Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Ви називаєте це марнославством… — вражено промовила пані Ґулд.

— То назвіть це гординею, але отець Корбелан розповість вам, що це смертний гріх. Але я — не гордий. Я просто надто закоханий, щоб тікати. А водночас я хочу жити. Для мерця любові не існує. Тому треба, щоб Сулако не визнало переможного Монтеро.

— І ви гадаєте, що мій чоловік вас підтримає?

— Гадаю, його можна в це втягнути, як і будь-якого ідеаліста, якщо він побачить, що його дії ґрунтуватимуться на почуттях. Але я з ним не говоритиму. Самі лише чисті факти нічого не скажуть його почуттям. Буде набагато краще, якщо він переконається сам, по-своєму. І, щиро кажучи, прямо зараз я б не зміг, мабуть, виявити достатню пошану до його мотивів, а може, навіть і до ваших, пані Ґулд.

Було ясно, що пані Ґулд дуже твердо вирішила не ображатись. Вона ледь усміхалась, а тимчасом, схоже, обмірковувала предмет розмови. Наскільки вона могла судити з недомовлених звірянь Антонії, дівчина ставилась до цього молодого чоловіка з розумінням. Очевидно, в його плані чи, радше, в його задумі, була й обіцянка безпеки. Ба більше, правильний чи хибний, цей задум не міг заподіяти шкоди. А до того ж цілком можливо, що чутка була брехлива.

— І ви маєте якийсь план… — почала пані Ґулд.

— Простіше не буває. Барріос уже в путі, то хай просувається далі; він закріпиться в Кайті, а це — двері до морського шляху в Сулако. Монтеристи не зможуть послати достатньо сил через гори. Ні, навіть упоратися з бандою Ернандеса не зможуть. Тим часом ми організуємо тут наш опір. А для цього згодиться й цей самий Ернандес. Він завдавав поразки військам, ще як був бандитом, тож, без сумніву, робитиме те сáме, якщо його вдостоять звання полковника чи навіть генерала. Ви досить добре знаєте цю країну, щоб мої слова вас шокували, пані Ґулд. Я чув, як ви твердили, що цей бідний бандит — наочний, живий приклад жорстокості, несправедливості, глупоти і гноблення, які в цій країні гублять як людські душі, так і людські статки. Ну то якась поетична відплата втілиться в óбразі цього чоловіка, покликаного розгромити оте зло, яке штовхнуло чесного ранчеро на шлях злочину. Чудове бачення відплáти, еге ж?

Деку невимушено перейшов на англійську, якою говорив добре, дуже правильно, але надуживав звуком «з».

— Подумайте також про ваші шпиталі, про ваші школи, про ваших хворовитих матерів і немічних старих, про всю ту громаду, яку ви з вашим чоловіком звезли до скелястої ущелини Сан-Томе. Хіба ви не відповідаєте перед своєю совістю за всіх цих людей? Чи не варто радше зробити ще одне зусилля, зовсім не таке безнадійне, яким воно здається, ніж…

Деку закінчив свою думку, рубонувши рукою повітря на знак повного знищення, і пані Ґулд відвернула обличчя, на якому читався страх.

— Чому б вам не сказати всього цього моєму чоловікові? — спитала вона, не дивлячись на Деку, який стояв, спостерігаючи за ефектом, який справили його слова.

— А! Таж дон Карлос — такий уже англієць… — почав він.

Пані Ґулд перебила:

— Годі вже, доне Мартіне. Він — такий самий костаґуанеро… Ні! Він — більший костаґуанеро, ніж ви.

— Сентиментальний він, сентиментальний, — аж заворкував Деку лагідно-заспокійливим і шанобливим тоном. — Дивовижно сентиментальний, як це властиво вашим землякам. Я спостерігав за El Rey de Sulaco, відколи прибув сюди якоїсь мари, зваблений, мабуть, зрадливою долею, яка чаїться за незліченними поворотами людського життя. Але мені це байдуже, я ж не сентиментальний, не вдягаю своїх бажань у блискучі шовкові шати, осипані самоцвітами. Життя для мене — не моралістичний лицарський роман, що походить від традиції милої чарівної казки. Ні, пані Ґулд, я — практик. І мої мотиви мене не лякають. Але вибачте, я щось відхилився. Хочу лише сказати, що я спостерігав. Не розповідатиму про те, які я зробив висновки…

— Так. Не треба, — прошепотіла пані Ґулд, ще раз відвівши погляд.

— Отож. Хіба що один маленький фактик: вашому чоловікові я не подобаюся. Це дрібниця, яка за наявних обставин, здається, набуває абсолютно сміховинної ваги. Сміховинної й величезної, адже ясно, що мій план вимагає грошей, — міркував він уголос, а тоді значущо додав: — А до того ж нам доведеться мати справу з двома сентиментальними людьми.

— Не впевнена, що розумію вас, доне Мартіне, — холодно сказала пані Ґулд, дотримуючись притишеного тону їхньої розмови. — Але якщо припустити, що зрозуміла, то хто другий?

— Великий Голройд із Сан-Франциско, звичайно ж, — ледве чутно прошепотів Деку. — Гадаю, ви дуже добре мене розумієте. Жінки — ідеалістки, але заразом вони такі проникливі.

Хай там яка підстава була для цієї зауваги, зневажливої й похвальної водночас, але пані Ґулд ніби не звернула на неї уваги. Ім’я Голройда вúкликало в неї нові тривоги.

— Завтра у гавань прибуває срібний ескорт — цілих шість місяців роботи, доне Мартіне! — перелякано скрикнула вона.

— То хай прибуває, — з притиском видихнув Деку їй мало не у вухо.

— Але якщо поширяться оті чутки, а надто якщо вони виявляться правдою, то в місті може вибухнути бунт, — заперечила пані Ґулд.

Деку визнав, що таке може бути. Він добре знав міських вихідців із сулакського Кампо: понурих, злодійкуватих, мстивих і кровожерних, хай там які чесноти могли мати їхні братú з рівнини. Але був ще й отой другий сентиментальний пан, який надавав конкретним фактам дивного ідеалістичного сенсу. Треба, щоб цей потік срібла і далі тік на північ, аби повернутись у формі фінансової підтримки з боку могутньої фірми Голройда. Срібні зливки в сейфовій кімнаті копальні високо в горах мали для досягнення мети Деку меншу цінність, аніж стільки ж свинцю, з якого можна принаймні кулі відлити. Хай собі ескорт прибуває до гавані, готовий до перевезення морем.

Перший же пароплав, що йтиме на північ, вивезе срібло, рятуючи тим самим копальню Сан-Томе, яка видає на-гора таку багатющу руду.

— Ба більше, чутки, напевно, брехливі, — поспішно зауважив він дуже переконливим тоном. — А крім того, сеньйоро, — закінчив Деку, — ми зможемо ще багато днів їх приховувати. Я говорив з телеграфістом посеред Пласа-Майор, тому певен, що ніхто не міг нас підслýхати. Біля нас навіть пташка не пролітала. До того ж дозвольте мені ще дещо вам розповісти. Я заприятелював з оцим чоловіком, якого звуть Ностромо, Капатасом. Ми з ним розмовляли сьогодні ввечері, якраз коли він повільно їхав за місто на своїй кобилі, а