Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Ходімо, зятю, — заговорив він з добродушною грубуватістю та відтінком нетерплячої полегші, яку може відчувати людина наприкінці безтолкової церемонії. — A la Casa! A la Casa! Це все були балачки. Ходімо ж, і подумаймо, і помолімося про заступництво Неба.

Він закотив угору чорні очі. Поруч із тендітним дипломатом — «життям і душею партії» — він видавався велетнем з фанатичним вогнем у погляді. Але «голос партії», чи радше її рупор, «Деку-син» з Парижа, який перетворився на журналіста заради прекрасних очей Антонії, чудово знав, що це не так, що перед ним — лише одержимий єдиною ідеєю священник, якого бояться жінки з народу і проклинають чоловіки. Мартін Деку, дилетант по життю, уявляв собі, що одержить естетичну насолоду, споглядаючи мальовничі крайнощі ригоризму, до яких може довести людину чесне, майже священне переконання.

— Це мов божевілля. Авжеж — бо це самознищення, — часто казав Деку сам собі.

Йому здавалося, що будь-яке переконання, щойно втілившись у дії, обертається на ту форму безуму, яку боги насилають на тих, кого хочуть погубити. Але він насолоджувався гірким присмаком цього конкретного клінічного випадку із запалом поціновувача улюбленого виду мистецтва. Ці двоє добре ладнали між собою, так, наче кожен з них відчував, що сильне переконання, як і цілковитий скепсис, може завести манівцями політичного процесу дуже далеко.

Дон Хосе підкорився доторку великої волохатої руки отця Корбелана. Деку вийшов услід за тими двома: шуряком і зятем. І у величезній порожній «салі» залишився тільки один гість, оповитий блакитнуватою хмаркою тютюнового диму, — круглощокий пан з важким поглядом та обвислими вусами, торговець шкурами з Есмеральди, який прибув до Сулако суходолом, прискакавши по узбережжю з кількома пеонами. Він дуже переймався своєю подорожжю, в яку вирушив передусім, аби зустрітися з сеньйором адміністрадóром Сан-Томе у зв’язку з певного допомогою, якої потребував у своєму чинбарному бізнесі. Сподівався значно розширити експорт, оскільки у країні вже скоро все врегулюється. «Скоро все врегулюється», — повторив він кілька разів з дивною тривожно-плачливою інтонацією, що псувала звучність іспанської мови, до того ж він торохтів скоромовкою, ніби то був якийсь підлабузницький жаргон. Тепер же звичайна людина може, і то в безпеці, вести в країні свій маленький бізнес і навіть міркувати про його розширення. Хіба ні? Він мовби випрохував у Чарлза Ґулда ствердного слова, угукання на знак згоди, бодай простого кивка.

І не дістав нічого. Його тривога наростала, і в паузах він зиркав туди-сюди, а тоді, не бажаючи відступати, вдався до проникливих натяків на небезпеки своєї подорожі. Зухвалий Ернандес, покинувши свої криївки, перетнув сулакське Кампо і, за чутками, чаївся тепер в ущелинах на узбережжі. Вчора, лише за кілька годин їзди до Сулако, чинбарний комерсант та його слуги бачили на дорозі трьох вершників, які підозріло поставали в коло, мордами коней досередини. Двоє з них відразу від’їхало і зникло в quebrada[165] з положистими схилами ліворуч.

— Ми зупинились, — вів далі пан з Есмеральди, — і спробували заховатися за невеликим чагарником. Але ніхто з моїх мосо не схотів поскакати вперед, аби з’ясувати, щó це означає, а третій вершник ніби очікував, коли ми під’їдемо. Усе даремно. Нас побачили. Тож ми помалу рушили, тремтячи. Вершник дав нам проїхати — чоловік верхи на сірій кобилі в насунутому на очі капелюсі — й не озвався ні словом вітання, але невдовзі ми почули, як він скаче чвалом услід за нами. Ми розвернулись йому назустріч, але це його наче й не злякало. Він під’їхав на повному скаку і, торкнувши мою ногу носаком чобота, попросив у мене сигару, розсміявшись так, що аж кров захолола в жилах. Схоже, він був без зброї, але коли потягнувся рукою за спину, щоб дістати сірники, я помітив величезний револьвер, пристебнутий йому до пояса. Я здригнувся. У нього були дуже страшні вуса, доне Карлосе, а оскільки він не запропонував нам продовжити путь, то ми не сміли зрушити з місця. Зрештою, випускаючи дим моєї сигари крізь ніздрі, він сказав: «Сеньйоре, мабуть, для вас буде краще, якщо я їхатиму за вашою валкою. Ви зараз недалеко від Сулако. Їдьте з Богом». А що б ви зробили? Ми поїхали. Годі було йому опиратись. Певно, то був сам Ернандес, хоча мій слуга, який багато разів плавав до Сулако, запевнив мене, що абсолютно точно впізнав у ньому капатаса карґадорів Пароплавної компанії. Згодом, увечері того ж дня, я бачив, як той самий чоловік на розі Пласи балакав з дівчиною, Моренітою, яка стояла біля його стремена, поклавши руку на гриву сірої кобили.

— Запевняю вас, сеньйоре Гірш, — півголосом відказав Чарлз Ґулд, — що в цьому разі ви нічим не ризикували.

— Може, й так, сеньйоре, хоча я ще тремчу. Ну й лютий чортяка — як глянеш на нього. І що це означає? Найманий працівник Пароплавної компанії у безлюдному місці розмовляє з сальтеадорами — а ті вершники, сеньйоре, були сальтеадорами, не інакше, ще й сам поводиться, як розбійник! Сигара — то дрібниці, але що йому заважало попросити у мене гаманець?

— Ні, ні, сеньйоре Гірш, — так само півголосом заперечив Чарлз Ґулд, дещо неуважно відвівши погляд від круглого обличчя з гачкуватим носом, зверненим до нього знизу вгору з майже дитячим благальним виразом. — Якщо ви зустріли капатаса карґадорів — а в цьому немає сумніву, правда ж? — то були в цілковитій безпеці.

— Дякую вам. Ви дуже добрі. Ну й лютий він на вигляд, доне Карлосе. Попросив у мене сигару геть безцеремонно. А що, якби я не мав сигари? Я й досі тремчу. Яку таку справу він обговорював з розбійниками у безлюдному місці?

Але Чарлз Ґулд, зараз уже неприховано занурившись у свої думки, не подав жодного знаку, не видав жодного звуку. Непроникність цього уособлення концесії Ґулдів мала свої відтінки. Мовчанка — то ж просто смертельна образа, але Король Сулако був досить красномовним, аби, й не говорячи ні слова, виражати таємничу вагу і силу. Його мовчання, увиразнене ораторськими здібностями, мало стільки ж смислових відтінків, скільки й вимовлені слова, що виражають згоду, сумнів, заперечення чи навіть якусь просту заувагу. Деякі різновиди його мовчання наче говорили прямим текстом: «Треба подумати», інші явно означали: «Продовжуйте», а просте тихе «розумію» зі ствердним кивком після терплячого півгодинного слухання дорівнювало словесній угоді, якій люди навчились довіряти беззастережно, оскільки за всім цим