Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Джозеф Конрад

Ностромо

Приморське сказання

Ностромо. Приморське сказання

Похмуре небо так звістує бурю

Вільям Шекспір

Джонові Ґолсворсі присвячується

Передмова автора

З-поміж великих моїх романів за період уже після публікації збірника оповідань «Тайфун» найбільше мене хвилював «Ностромо».

Не скажу, що я почав тоді усвідомлювати якісь невідворотні зміни у своєму умонастрої і ставленні до завдань свого творчого життя. І можливо, що жодних змін і не було, крім того таємничого побічного явища, яке не має нічого спільного з мистецькими теоріями, — непомітної переміни у природі натхнення, того феномена, за який я аж ніяк не можу відповідати. Утім непокоїло мене те, що після завершення останнього оповідання зі збірника «Тайфун» якось начебто не залишилось у світі більше нічого, про що варто писати.

Певний час тривав такий-от прикрий і водночас тривожний настрій, а потім, як то бувало з багатьма моїми великими творами, мені явився перший знак «Ностромо» у вигляді однієї мандрівної бувальщини, хоч і без жодної вартісної деталі.

Власне кажучи, 1875 чи 1876 року, ще цілком юний, у Вест-Індії, чи радше у Мексиканській затоці, бо ж мої контакти із суходолом були короткі, нечисленні та перебіжні, я почув історію одного чоловіка, підозрюваного в тому, що під час революційних заворушень він десь на узбережжі Тьєрра-Фірме сам-один викрав цілий баркас зі сріблом.

На перший погляд, це було якесь начебто геройство. Та про деталі я не чув, а що злочини самі по собі мене цікавили мало, то навряд чи став би тримати в голові і цей. Я й забув про нього, аж поки через років двадцять шість чи двадцять сім натрапив на цей самий епізод, але вже в обшарпаному томику, придбаному на розкладці букіністичної книгарні. То була історія життя американського моряка, яку він сам і написав у співавторстві з одним журналістом. Під час своїх мандрів цей американський моряк прослужив кілька місяців на борту шхуни, капітаном і власником якої був отой крадій, про якого я чув за днів своєї ранньої юності. І навіть сумнівів щодо цього не маю, бо ледве чи можуть трапитися два діяння такого особливого штибу в тій самій частині світу — й обидва пов’язані з південноамериканською революцією.

Цей чолов’яга і справді примудрився вкрасти баркас зі сріблом, і то, схоже, тільки тому, що його наймачі — напевно, геть-таки погані знавці людської вдачі — сліпо йому довіряли. У розповіді моряка він виведений як несусвітній негідник, дрібний шахрай, до дурного запеклий, понурий, непоказний і зовсім не вартий тієї великої удачі, яка на нього звалилася. І що цікаво, він відкрито цим хизувався.

Не раз він казав:

— Люди думають, що я на цій своїй шхуні багацько заробив. А нічого подібного. Мені начхати на це. Коли-не-коли тихенько йду собі, куди треба, й витягаю зливок срібла. Багатіти треба повільно — ви ж розумієте.

Розповідали про цього чоловіка і ще дещо цікаве. Одного разу під час якоїсь суперечки отой моряк почав йому погрожувати:

— І що завадить мені на бéрезі повідомити про те срібло, що ти мені розповів?

Цинічний мерзотник анітрохи не занепокоївся. Навіть розреготався.

— Дурень ти, — якщо посмієш патякати про мене отаке на бéрезі, то дістанеш ножа у спину. Кожен чоловік, жінка і дитина в тому порту — мої друзі. І хто доведе, що баркас не затонув? Я ж не показував тобі, де сховано срібло. Еге ж? Тож нічого ти не знаєш. Думаєш, я брехав? Га?

Зрештою моряк, якому остогидла паскудна ницість цього невиправного злодія, дезертирував зі шхуни. Увесь цей епізод охоплює десь три сторінки його життєпису. Нема про що говорити, але коли я їх переглянув, цікаве підтвердження кількох випадкових слів, почутих у ранній юності, пробудило спогади про той далекий час, коли все було таким свіжим, таким дивовижним, таким небезпечним, таким притягальним: обриси чужинних берегів під зорями, тіні осяяних сонцем пагорбів, людські пристрасті у присмерку, напівзабуті чутки, подаленілі обличчя… Можливо… можливо, у світі ще є про що писати. І все ж попервах у цій історії самій по собі я не бачив нічого. Негідник викрадає велику партію цінного вантажу — так кажуть люди. Це або правда, або неправда, і в кожному разі це самé собою нічого не варте. Вигадувати детальну кримінальну історію мені було нецікаво, бо, оскільки це чуже моєму хисту, я вважав, що та шкурка не варта вичинки. І лише коли мене осяяло, що злодюжка, який викрав скарб, не мусить бути безнадійним покидьком, що він може бути навіть людиною сильної вдачі, актором і, можливо, жертвою в коловороті революції, — щойно тоді мені вперше привиділася сутінкова країна, яка мала стати провінцією Сулако, з її повитою тінями Сьєррою та млистим Кампо[1] — мовчазними свідками подій, спричинених пристрастями людей, короткозорих у добрі й у злі.

Отакі, і це щира правда, туманні першоджерела «Ностромо» — цієї книги. Припускаю, що від того моменту її вже не могло не бути. Та навіть тоді я вагався, ніби інстинкт самозбереження застерігав мене від ризику далекої та важкої подорожі до країни, життя якої повне інтриг і революцій. Проте подорож таки мала відбутися.

Це забрало найкращу частину 1903–1904 років — з багатьма перервами, коли вагання поновлювались, а то б я загубився в дедалі ширших панорамах, які відкривалися переді мною в міру того, як поглиблювалися мої знання про цю країну. А ще часто, коли гадав, що зайшов у безвихідь, застрягши в заплутаних справах республіки, я щоразу, образно кажучи, пакував валізу, кидався геть із Сулако, аби перемінити клімат, і писав кілька сторінок «Морського дзеркала»[2]. Але загалом, як я вже казав, мій побут на латиноамериканському континенті, славному своєю гостинністю, тривав близько двох років. Повернувшись, я виявив (говорячи трохи в стилі капітана Ґуллівера), що з моєю родиною все гаразд, моя дружина сердечно рада дізнатися, що з усією тією гарячкою покінчено, а наш хлопчик неабияк підріс, поки мене не було.

Звичайно, моє основне джерело з історії Костаґуани — це неупереджена і красномовна «Історія півстолітньої смути» авторства мого високошанованого друга, покійного дона Хосе Авельяноса, посланця при дворах Англії та Іспанії і