Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Надвечір треба буде трохи половити коней, — пробурмотів він.
У квадраті сонячного світла, яке падало крізь двері, синьйора Тереза, стоячи навколішки перед стільцем, схилила на долоні голову, обтяжену буйними смолисто-чорними кучерями, уже перевитими сріблом. Чорна мереживна шаль, якою вона зазвичай запиналась, упала поруч на підлогу. Двоє дівчаток уже підвелися з колін, стояли, тримаючись за руки, у коротеньких спідничках, з розпущеним волоссям, яке безладно спадало їм на плечі. Молодша затулила рукою очі, немов боялася світла. Лінда, поклавши руку їй на плече, дивилась пильно і безстрашно. Віола поглянув на своїх дітей. Сонце поглибило зморшки на його обличчі, й воно, енергійне і виразне, було непорушне, наче скульптура. Годі було здогадатися, про що він думає. Кошлаті сиві брови затінювали його темний погляд.
— Овва! Чого ж ви не молитесь, як ваша матір?
Лінда надула червоні, аж надто таки червоні губки, але очі її були чудові, карі, із золотими іскорками, розумні та промовисті, й такі ясні, що ніби осявали її витончене блідаве личко. Темні пасма її волосся відливали бронзою, а вії, довгі, вугільно-чорні, ще більше посилювали її блідість.
— Мама збирається пожертвувати церкві багато свічок. Вона завжди так робить, коли Ностромо десь б’ється. Я маю віднести їх у собор, до каплиці Мадонни.
Вона проказала все це швидко, дуже впевненим, жвавим, проникливим голосом. Потім, злегка струснувши сестрине плече, додала:
— І її теж змушу занести одну!
— Чому змусиш? — повагом запитав Джорджо. — Хіба вона не хоче?
— Вона встидається, — відповіла Лінда, пирхнувши смішком. — Люди звертають увагу на її біляве волосся, коли вона йде разом з нами. Вони гукають їй услід: «Погляньте на Рубію[36]! Погляньте на Рубіясіту!» Вони гукають на вулицях. Вона встидається.
— А ти? Ти не встидаєшся, га? — запитав батько, розтягуючи слова.
Вона відкинула назад своє чорне волосся.
— Мені вслід ніхто нічого не гукає.
Старий Джорджо замислено придивився до своїх дітей. Між ними було два роки різниці. Народились вони пізно, через багато років після смерті його хлопчика. Якби він дожив до цього дня, то був би десь такого ж віку, як і Джан’ Баттіста, — той, кого англійці звуть Ностромо; але щодо доньок, то через суворість своєї вдачі, похилий вік, заглибленість у власні спогади він не приділяв їм багато уваги. Він любив своїх дітей, але дівчата більше належать матері, та й чимало його душевного тепла розтратилось у поклонінні та служінні свободі.
Ще зовсім молодим він дезертирував з торгового корабля, який ішов до Ла-Плати, і записався на флот у Монтевідео, яким тоді командував Ґарібальді. Згодом, б’ючись у складі Італійського легіону тієї республіки проти захланної тиранії Росаса[37], він і на розлогих рівнинах, і на берегах великих рік брав участь у найзапекліших битвах, які, мабуть, лише бачив світ. Жив серед людей, які виголошували промови про свободу, страждали заради свободи, помирали за свободу — у відчайдушному пориві, звернувши очі до пригнобленої Італії. Його власне завзяття живилося сценами кровопролитних боїв, прикладами високої самопосвяти, громами військових протистоянь, запальною мовою прокламацій. Він ніколи не розлучався зі своїм вождем — полум’яним апостолом незалежності, і відколи до нього пристав, тримався пліч-о-пліч із ним в Америці та Італії аж до фатальної битви при Аспромонте[38], коли зрада королів, імператорів та міністрів відкрилася світу через ув’язнення його героя — катастрофу, яка посіяла в ньому похмурі сумніви у власній спроможності розуміти шляхи Божої справедливості.
Утім, він цієї справедливості не заперечував. Казав, що на неї потрібне терпіння. Хоча й не любив він священників і ані ногою не потикáвся до церкви з жодного приводу, однак вірив у Бога. Та й хіба ж не було відозв проти тиранів, звернених до народів в ім’я Бога і свободи?
— Бог для чоловіків — релігія для жінок, — бурмотів він часом.
На Сицилії один англієць, який звідкілясь узявся в Палермо після того, як усіх мешканців міста евакуювала королівська армія, дав йому Біблію італійською — видання Британського та іноземного біблійного товариства, оправлену в темну шкіру. У періоди політичних негараздів, у часи затишшя, коли революціонери не видавали прокламацій, Джорджо заробляв на життя першою-ліпшою роботою: був моряком, чорноробом на верфях у Ґенуї, одного разу — робітником на фермі в горах над Спецією, а на дозвіллі вивчав цей товстий фоліант. Брав її з собою в бій. Тепер це було його єдине читво, і, щоб не розлучатися з ним (шрифт був дрібний), він погодився прийняти в дар від сеньйори Емілії Ґулд, дружини того англійця, який управляв срібною копальнею в горах за три ліги від міста, окуляри у срібній оправі. У Сулако це була єдина англійка.
Джорджо Віола неабияк зважав на думку англійців. Цьому почуттю, яке зародилось на полях брані в Уругваї, було щонайменше сорок років. Кілька англійців пролило в Америці кров за свободу, а першого, з яким познайомився особисто, він пам’ятав під ім’ям Семюел: під час славетної облоги Монтевідео той командував негритянським загоном у військах Ґарібальді й героїчно загинув разом зі своїми неграми на переправі через Бояну. Він, Джорджо, дослужився до звання хорунжого (альфереса) і готував для того генерала їжу. Згодом, в Італії, він — уже у званні лейтенанта — їздив зі штабом генерала і далі готував для нього. У Ломбардії готував для нього протягом усієї кампанії, на марші до Рима, у Кампаньї, ловив йому на м’ясо биків за допомогою ласó — по-американському; зазнав поранення під час оборони Римської республіки, разом із генералом був серед тих чотирьох утікачів, які перенесли бездиханне тіло генералової дружини з лісу до селянської хати, де вона й померла, виснажена злигоднями того жахливого відступу. Він пережив ті лихі часи й супроводжував свого генерала у Палермо, коли неаполітанські снаряди гатили із зáмку по місту. Готував для нього і на полі під Вольтурно після цілоденного бою. І всюди він бачив на передньому фланзі визвольної армії англійців. Шанував їхню націю за те, що вони любили Ґарібальді. Подейкували, що навіть їхні графині та принцеси цілували генералові руки в Лондоні. Він цілком у це вірив, бо то була шляхетна нація і той муж був святий. Досить було лише раз глянути йому в лице, щоб побачити в ньому божественну силу віри і велике милосердя до всіх убогих, стражденних і пригноблених у цьому світі.
Дух самозречення, простої відданості величній ідеї гуманізму, який надихав помисли і настрої того революційного часу, залишив на Джорджо свій карб — свого
