Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Сер Джон спізнився і не почув тієї величної беззвучної пісні, яку проспівало серед високих шпилів Сьєрри призахідне сонце. Поки він злазив з переднього колеса diligencia, ледве пересуваючи неслухняні ноги, і обмінювався рукостисканнями з інженером, ця пісня розчинилась у безвітряній паузі глибоких сутінків.
Його нагодували в мурованій хатині, подібній до кам’яного куба, з двома отворами замість вікна і дверей; палахке вогнище з хмизу (привезеного на мулі з найближчої долини) горіло надворі, обдаючи жаркими хвилями, а дві свічі у бляшаних свічниках — запалені, як йому пояснили, на його честь — стояли на чомусь подібному до грубого таборового столу, за яким він і сидів праворуч від головного інженера. Він умів бути приязним, і молоді штатні інженери з гладенькими обвітреними обличчями, для яких розвідувальні роботи з планування залізниці мали романтичний ореол перших кроків на життєвій стезі, також сиділи поруч і скромно його слухали, дуже раді бачити таку ґречність від такої видатної людини.
Згодом, пізно вночі, прогулюючись туди-сюди з головним інженером, сер Джон мав з ним довгу розмову. Добре знав його з давніх-давен. Це було не перше починання, на користь якого їхні таланти, такі докорінно відмінні, ніби вогонь і вода, працювали спільно. Поєднання цих двох особистостей з розбіжними світоглядами генерувало енергію, яка слугувала світу, — витончену силу, що могла запустити в рух потужні машини і чоловічі м’язи, а також пробудити у грудях людей безоглядну відданість меті. Не один з-поміж тих молодих хлопців за столом, для яких розвідування маршруту залізниці було те саме, що прокладання життєвої стежки, муситиме зустріти смерть ще до завершення праці. Але праця має бути завершена: сила має бути майже така сама непохитна, як і віра. Хай і не дорівняється їй. У тиші сплячого табору на залитому місячним світлом плато, подібному до величезної арени посеред базальтових стін урвищ на верхів’ї перевалу, дві постаті в грубих пальтах зупинились, і голос інженера чітко проказав:
— Годі зрушити гори!
Сер Джон, піднявши голову, аби простежити, куди вказав рукою його співрозмовник, відчув усю силу цих слів. Білий купол Іґероти виплив з тіней, які стелились по скелях та землі, й нагадував тепер замерзлу водяну бульбашку в сяйві місяця. Усе німувало, аж ось поблизу, за стінкою круглої загороди для таборової худоби, нашвидку складеної з каміння, вдарив переднім копитом і двічі голосно заревів в’ючний мул.
Головний інженер ужив цю фразу у відповідь на обережну пораду шефа, що маршрут, мабуть, можна змінити з пошани до забобонів землевласників Сулако. Інженер був переконаний, що людська непоступливість — невелика завада. Ба більше, подолати її допоможе великий авторитет Чарлза Ґулда, а от на прокладання тунелю попід Іґеротою потрібна титанічна робота.
— Ах, так! Ґулд. Що він за людина?
Сер Джон багато чув про Чарлза Ґулда в Санта-Марті й тепер хотів дізнатися більше. Головний інженер запевнив його, що управитель срібної копальні Сан-Томе має колосальний вплив на всіх цих іспанських донів. До того ж йому належить один з найкращих домів у Сулако, а гостинність Ґулда — понад усяку похвалу.
— Мене прийняли так, ніби знали багато років, — казав він. — Маленька леді — втілена доброта. Я зупинився в них на місяць. Ґулд допоміг мені організувати розвідувальні експедиції. Те, що він фактичний власник срібної копальні Сан-Томе, забезпечує йому особливе становище. Схоже, до нього прислухáється мало не кожен провінційний туз, а ще, як я вже казав, він здатен вертіти всіма провінційними ідальго. Якщо зважатимете на його поради, то труднощі відпадуть самі собою, бо залізниця йому потрібна. Звичайно, ви мусите стежити за своїми словами. Він — англієць, а крім того, напевно, страшенно багатий. Якусь частку разом з ним має в тій копальні фірма Голройда, тож можете собі уявити…
Він затнувся, коли перед одним з невеликих вогнищ, які горіли' біля низької стінки загороди, підвелася чоловіча постать, по шию закутана в пончо. Поруч на землі в червоних відблисках приску темніло сідло, яке чоловік підкладав під голову замість подушки.
— Я побачуся з самим Голройдом, коли вертатимусь в Англію через Штати, — відказав сер Джон. — Як я переконався, йому теж потрібна залізниця.
Чоловік, який підвівся із землі, потривожений, мабуть, близькими голосами, черкнув сірником, аби прикурити цигарку. Вогник вихопив із темряви бронзове чорновусе обличчя, пильні очі з прямим поглядом; потому, поправивши свою накидку, він простягся долі й знову поклав голову на сідло.
— То наш таборовий бригадир, якого я мушу відіслати назад до Сулако, раз ми збираємось вести розвідку в долині Санта-Марта, — пояснив інженер. — Незамінна людина, його позичив мені капітан Мітчелл з ОПСК. З боку Мітчелла це дуже велика послуга. Чарлз Ґулд казав мені, що я не міг би вчинити нічого кращого, ніж скористатись його пропозицією. Схоже, той парубок знає, як керувати всіма цими погоничами мулів та пеонами. Ми не мали з нашими людьми ані найменших проблем. Він має супроводжувати вашу diligencia прямісінько до Сулако разом із деякими нашими залізничними робітниками. Дорóга погана. Його допомога може врятувати вас від однієї-двох аварій. Він пообіцяв мені дбати про вас усю дорóгу, наче про рідного батька.
Цим таборовим бригадиром був моряк-італієць, якого всі європейці в Сулако зазвичай звали Ностромо, наслідуючи неправильну вимову капітана Мітчелла. І справді, неговіркий і послужливий, він чудово впорався зі своїми обов’язками на небезпечних ділянках дороги, що згодом підтвердив пані Ґулд сам сер Джон.
Розділ VI
У той час Ностромо вже прожив у Костаґуані досить довго, і встиг набити собі щонайвищу ціну в очах капітана Мітчелла. Ясно, що він належав до тих безцінних підлеглих, мати яких у своєму підпорядкуванні — законна підстава для хвастощів. Капітан Мітчелл пишався своїм умінням розбиратися в людях, але не був егоїстом, і на ґрунті цієї його невинної гордині вже розвивалась манія «позичати мого капатаса карґадорів», яка рано чи пізно мала звести Ностромо особисто з кожним європейцем у Сулако, і то в
