Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

роду сувору зневагу до будь-якої особистої вигоди. Цей чоловік, який, за підозрами суспільних низів Сулако, закопав у власній кухні скарб, усе своє життя гребував грошима. Вожді його юності жили у злиднях і помирали у злиднях. У душі він звик не зважати на завтра. Почасти це було спричинене тим, що в його житті не бракувало хвилювань, пригод і шалених битв. Але передусім це було з принципу. Це не нагадувало безтурботність кондотьєра, це було пуританство у поведінці, породжене суворою ревністю, як і пуританство в релігії.

Ця сувора відданість ідеї кинула тінь на старість Джорджо. Кинула тінь, бо ідея начебто провалилася. Забагато королів та імператорів ще розкошувало в цьому світі, що його Бог призначив для народу. Джорджо журився через свою простодушність. Хоча й завжди готовий допомагати землякам і дуже шанований емігрантами-італійцями скрізь, де не жив (у своєму вигнанні, як він це називав), — він здавав собі справу, що вони геть не переймаються кривдами пригноблених націй. Вони охоче слухали його розповіді про війну, але ніби запитували самих себе, що зрештою він з цього дістав. Вони не бачили нічого.

— Ми нічого не хотіли, ми терпіли заради любові до всього людства! — часом викрикував він розлючено, і слухачів вражав його могутній голос, полум’яні очі, сива грива, якою він трусив, та брунатна жилава рука, якою він вказував угору, ніби закликаючи у свідки небеса. А після того як старий раптом замовкав, різко хитнувши головою і зробивши рукою жест, який чітко означав: «Але яка користь від розбалакування з вами?» — вони легенько штовхали одне одного ліктями. Старий Джорджо мав енергію почуттів, силу переконання, те, що вони називали terribilita[39]: «старий лев» — зазвичай казали вони про нього. Якийсь незначний привід, випадкове слово спонукали його виголошувати промови перед італійськими рибалками на бéрезі в Макдональдо, у маленькій крамничці, яку він тримав згодом (у Вальпараїсо), перед покупцями-земляками, а вечорами, ні з того ні з сього, — в їдальні у бічній частині «кази» Віол (інша частина була відведена англійським інженерам) перед обраною клієнтурою з-поміж машиністів та бригадирів залізничного депо.

Ці аристократи залізничного робітництва — з вродливими бронзуватими худорлявими обличчями, лискучими чорними кучерями, сяйливими очима, широкогруді, бородаті, часом із крихітною золотою сережкою у вусі — слухали його, облишивши карти та доміно. Тим часом то тут, то там білявий баск уважно роздивлявся свою руку, перечікуючи без жодних заперечень. Жоден корінний мешканець Костаґуани туди не потикáвся. Це була італійська цитадель. Навіть сулакські поліціянти, проїжджаючи мимо під час нічного патрулювання, змушували своїх коней ступати тихою ходою, а самі низько нахилялись до сідел, аби глянути у вікно на голови в димовій імлі, і здавалося, що гул пишномовної промови Джорджо тоне десь у безмежжі рівнини за їхніми спинами. Лише час від часу захóдив ненадовго помічник шефа поліції, такий собі широколиций і смаглявий маленький добродій з великою домішкою індіанської крові. Залишивши свого підлеглого з кіньми надворі, він переступав поріг із самовпевненою, хитрою посмішкою і, не кажучи ні слова, прямував до довгого столу з хрещатими ніжками. Тоді тицяв на одну з пляшок на полиці, а Джорджо, рвучко встромивши до рота люльку, особисто його обслуговував. Западала така тиша, що було чути хіба легенький дзвякіт острог. Спорожнивши склянку, поліціянт ніби знічев’я обводив кімнату допитливим поглядом, виходив, сідав на коня і помалу їхав до міста — завершував об’їзд.

Розділ V

Таким-от чином місцеві можновладці утверджували свою владу над великою масою іноземців із сильними руками, які копали землю, висаджували у повітря скелі, водили паротяги, працюючи на «прогресивне патріотичне підприємство». Цими самими словами на півтора року раніше його світлість сеньйор Вінсенте Ріб’єра, диктатор Костаґуани, схарактеризував Національну центральну залізницю у своїй великій промові на церемонії початку земляних робіт.

Він навмисно прибув до Сулако, і на його честь, після урочистостей на бéрезі, ОПСК влаштувала о першій годині званий обід, «конвіте»[40], на борту «Юнони». Капітан Мітчелл особисто керував вантажним баркасом, з верху до низу заквітчаному прапорами, який на буксирі у парового баркаса з «Юнони» перевіз його світлість з верфі на корабель. Були запрошені всі значні персони Сулако: один чи двоє іноземних комерсантів, усі нащадки давніх іспанських родин, які були тоді серед мешканців міста, великі землевласники з рівнини, поважні, ґречні, простодушні чоловіки, кабальєро бездоганного походження з маленькими руками і ногами, консервативні, гостинні й добросерді. Західна провінція була їхньою твердинею, їхня партія «бланко»[41] зараз була на коні, — це ж бо їхній президент-диктатор, «бланко» над усіма «бланко», сидів, ввічливо усміхаючись, між представниками двох дружніх іноземних еліт. А ті прибули разом з ним із Санта-Марти, аби підтримати своєю присутністю підприємство, в яке був інвестований капітал їхніх країн. Єдиною жінкою в цьому товаристві була пані Ґулд, дружина дона Карлоса, управителя срібної копальні Сан-Томе. Жінки Сулако не були такі передові, щоб аж настільки активно брати участь у громадському житті. Щоправда, напередодні ввечері вони ефектно пописались на великому балу в Інтенденсії, а от сюди пані Ґулд з’явилась одна-однісінька — яскрава пляма серед групи чорних фраків за спиною президента-диктатора на задрапованій багряною тканиною сцені, зведеній під тінистим деревом у гавані, де відбувалася церемонія початку земляних робіт. Вона вирушила на вантажному баркасі, повному значних осіб, сидячи під яскравими розмаяними прапорами на почесному місці поруч із капітаном Мітчеллом, який стернував, і лише її світла сукня надавала справді святкового відтінку похмурому зібранню у видовженому розкішному салоні «Юнони».

Над її плечем схилилося з уважною, втомленою усмішкою обличчя начальника залізничного управління (з Лондона), вродливе і бліде, оповите срібною хмаркою сивого волосся та підстриженої борідки. Подорож із Лондона до Санта-Марти поштовими суднами та у спецвагонах берегової залізничної гілки Санта-Марти (єдиної залізниці в тих місцях) була задовільна — навіть приємна — так, цілком задовільна. Але мандрівка через гори до Сулако — у старій diligencia[42], непроїжджими дорогами, які пролягали над страхітливими прірвами, — стала неабияким випробуванням.

— Двічі на день ми перевертались на краю глибочезних ущелин, — півголосом розповідав він пані Ґулд. — А коли нарешті доїхали до місця призначення, то я просто не знаю, що б ми робили без вашої гостинності. Яка глухомань це Сулако! І це мало б бути портове місто! Дивина!

— Ах, але ми дуже пишаємося Сулако. Воно мало історичне значення. За давніх часів тут розташовувався верховний церковний суд, якому підлягали два віцекоролівства, — натхненно пояснювала йому пані Ґулд.

— Я вражений. І не мав наміру принизити гідність Сулако. Схоже, ви — велика