Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Його шлях пролягав уздовж старої іспанської дороги — як казали в народі, Каміно-Реаль[48], — єдиного пережитку монархії та самої її назви, зненавидженої старим Джорджо Віолою, — монархії, сама тінь якої щезла з цієї країни, бо й велику кінну статую Карла IV, що біло височіла на тлі дерев при в’їзді до Аламеди, знали вже як Кам’яну Коняку — так її звав і сільський люд, і міські жебраки, котрі спали на східцях довкола п’єдесталу. Інший Карл, завертаючи коня ліворуч — і копита швидко зацокали по шпаристій бруківці, — дон Карлос Ґулд, у своєму англійському вбранні мав вигляд недоречний, і все ж більш тутешній, ніж вінценосний лицар, який стримує віжками свого румака на п’єдесталі понад сплячими леперо, піднісши мармурову руку до мармурових крисів капелюха з плюмажем.
Покрита патьоками від дощів статуя короля-вершника з тим невиразним натяком на вітальний жест наче уособлювала незворушність перед лицем політичних змін, які позбавили її самого її імені, та й інший вершник, добре знаний у народі, живий-живісінький верхи на своєму зграбному світлоокому скакуні сірої масті, не був схильний відкривати комусь своє серце, так само і його англійський кітель був застебнутий на всі ґудзики. Дух його зберігав стійку рівновагу, ніби знаходячи прихисток у безпристрасній сталості особистих та публічних правил доброго тону на його батьківщині, в Європі. Однаково спокійно мирився він і з жахливою звичкою сулакських леді покривати собі обличчя таким товстим шаром перлової пудри, аж воно ставало подібним до білого гіпсового зліпка з прекрасними живими очима, і зі специфічними міськими плітками, і з нескінченними політичними перемінами, постійним «порятунком країни», який його дружині здавався кривавою хлоп’ячою грою в убивства і грабунки, в яку з жахливою серйозністю грають розбещені діти. У перші роки свого життя в Костаґуані ця маленька леді аж кулачки стискала, сердита, що нездатна сприймати суспільне життя країни настільки серйозно, як на те заслуговує сліпа жорстокість уживаних тут методів. Вона вбачала в усьому цьому комедію, наївне придурювання й аж ніяк не щиру монету — щирим був лише її власний жах і обурення. Чарлз, дуже спокійно покручуючи свої довгі вуса, взагалі уникав суперечок з цього приводу. Втім, одного разу він лагідно їй зауважив:
— Здається, люба, ти забула, що я тут народився.
Ці слова змусили її примовкнути, неначе вони були раптовим одкровенням. Мабуть, її позицію змінив уже сам факт народження її чоловіка в цій країні. Вона мала до нього велику довіру, і то завжди. Попервах він вразив її уяву своєю несентиментальністю, тією самою умиротвореністю духу, яку вона подумки розцінила як ознаку досконалого володіння мистецтвом жити. Дон Хосе Авельянос, їхній сусіда через вулицю, державний муж, поет, чоловік культурний, який представляв свою країну при кількох європейських дворах (і перетерпів невимовні приниження у статусі політв’язня за часів тирана Ґусмана Бенто), полюбляв проголошувати у вітальні доньї Емілії, що Карлос має всі риси англійської вдачі у поєднанні з серцем істинного патріота.
Пані Ґулд підняла очі на витончене, рум’яне й засмагле обличчя свого чоловіка, але він навіть не моргнув у відповідь на те, що міг почути про свій патріотизм. Можливо, тому, що він щойно зійшов з коня, повернувшись із копальні, — бо ж був настільки англійцем, щоб не зважати на найспекотніші денні години. Посеред патіо[49] біля його п’ят Басіліо у білій лляній лівреї, підперезаній червоним поясом, швиденько присідав навпочіпки, аби відстібнути важкі тупі остроги, а тоді сеньйор управитель підіймався сходами на галерею. Ряди рослин у вазонах, вишикувані на балюстраді між пілястрами арок, затуляли «корредор»[50] листям і квітами від чотирикутного подвір’я внизу — брукованого майданчика, справдешньої основи домашнього вогнища у південноамериканському домі, де спокійні години хатнього життя позначаються пересуванням світла і тіні по кам’яних плитах.
Сеньйор Авельянос мав звичай переступати патіо щодня о п’ятій годині. Дон Хосе обрав для своїх візитів час чаювання, бо цей англійський ритуал у домі доньї Емілії нагадував йому часи, коли він жив у Лондоні як повноважний посол при Сент-Джеймському дворі[51]. Чаю він не любив, натомість зазвичай розгойдувався собі в американському кріслі-гойдалці й, поклавши на підніжку схрещені ноги в охайних маленьких блискучих черевиках, усе балакав і балакав з такою собі добродушною віртуозністю, подиву гідною як на чоловіка його літ, та ще довго тримав у руках чашку. Його коротко підстрижене волосся було геть біле, очі — вугільно-чорні.
Побачивши, як Чарлз Ґулд вступає до «сали»[52], він для годиться кивав і далі вів до кінця ораторський пасаж. І лише скінчивши, казав:
— Карлосе, друже мій, ви прискакали з Сан-Томе по такій спеці. Завжди ця істинно англійська невгамовність. Що? Ні?
Він вихиляв увесь чай одним духом. Після цієї процедури незмінно йшло легке здригання і тихе мимовільне «бр-р-р-р», якого не перекривав поспішний вигук:
— Чудово!
Тоді, передавши порожню чашку своєму молодому другові, який з посмішкою простягав по неї руку, він далі розводився про патріотичну суть копальні Сан-Томе — схоже, просто втішався просторікуванням, і, розвалившись у кріслі-гойдалці — такі експортують зі Сполучених Штатів, — вигойдувався вперед-назад. Стеля найбільшої в «касі»[53] Ґулдів вітальні високо здіймалась над його головою. Ця височінь контрастувала з мішаниною масивних іспанських стільців з темного дерева з прямими спинками і шкіряними сидіннями та європейських меблів, низеньких і завалених подушками, наче маленькі почвари, які понажирались під зав’язку сталевих пружин та кінського волосу і повсідались навпочіпки. На столиках красувалися всілякі антикварні дрібнички, у стіну були вмуровані дзеркала, підперті мармуровими консолями; під двома групами фотелів, у кожній з яких головувала глибока софа, лежали квадратні килими, а маленькі килимки були розкидані по всій підлозі, вимощеній червоною плиткою; три вікна від підлоги до стелі, завішані важкими складками темних портьєр, виходили на балкон. У чотирьох стінах, високих
