Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Щодо їхніх особистих історій, то я намагався описати їх — Аристократію і Народ, чоловіків і жінок, латиносів і англосаксів, бандитів і політиків — так холоднокровно, як тільки міг у зáпалі та зіткненні моїх власних суперечливих емоцій. Зрештою, це також історія суперечностей і тих людей. Хай читач судить, наскільки заслуговують на інтерес їхні вчинки і таємні сердечні прагнення, розкриті в лютих скрутах доби. Зізнáюся, що, як на мене, то була доба міцної дружби та незабутньої гостинності. І тут мушу згадати вдячним словом пані Ґулд, «першу леді Сулако», яку легко можемо довірити таємному обожненню доктора Моніґема, та Чарлза Ґулда, ідеалістичного поборника Матеріальних Інтересів, якого мусимо довірити його Копальні — від якої в цьому світі нікуди не втекти.
Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.
Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.
Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі[3], блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: «Vous autres gentilhommes!»[4] — і той його саркастичний тон досі звучить у моїх вухах. Це так схоже на Ностромо! «Ви hombres finos!»[5] Дуже схоже на Ностромо. Проте Домінік-корсиканець плекав у душі певну гордість нащадка шляхетного роду, якої Ностромо не мав, бо його родовід був іще давніший. Він — чоловік, обтяжений незліченними поколіннями предків, але без рідні, якою міг би похвалитися… Як і Народ.
З тим його успадкованим міцним зв’язком із землею, з незавбачливістю та щедрістю, зі змарнованими талантами, з мужньою гоноровістю, з туманним відчуттям своєї величі та з глибокою відданістю аж до відчайдушності, а водночас і з певним відчаєм, — він Людина з' Народу, питома народна незаздрісна сила, яка терпіти не може бути на чолі, але править зсередини. По роках, постаршавши і заживши слави вже як капітан Фіданца, нерозривно пов’язаний з цією країною, проходячи під шанобливими поглядами у своїх численних справах осучасненими вулицями Сулако, аби навідати вдову карґадора[6], зайти до «ложі» й мовчки послухати на зборах промови анархістів, він, загадковий покровитель нових революційних заворушень, надійний, заможний товариш Фіданца, хоч усвідомлював у глибині душі своє моральне падіння, залишався суто Людиною з Народу. Зі своєю любов’ю до життя, змішаною з презирством, і зі своїм бентежним переконанням, що його зрадять, що він помре зрадженим хтозна-чим і ким, — він усе одно з Народу, безперечний народний Герой — зі своєю особистою історією.
Хочу згадати ще одну постать із тих неспокійних часів: і це Антонія Авельянос — «прекрасна Антонія». Чи належить вона до якоїсь варіації латиноамериканського дівочого типу — не беруся стверджувати. Але як на мене, то належить. Вона завжди тримається дещо в тіні свого батька (мого високошанованого друга), завдяки їй, сподіваюся, зрозумілішим стане те, що я намагався сказати. З усіх, хто побачив разом зі мною народження Західної Республіки, вона єдина весь час нагадувала мені, що життя триває. Аристократка Антонія і Ностромо, Людина з Народу, — то будівничі Нової Ери, справжні творці Нової Держави: він — завдяки своєму легендарному безстрашному подвигу, вона, як і кожна жінка, — просто завдяки силі своєї жіночості, — єдина, здатна вселити щиру пристрасть у серце нікчеми.
Якби бодай щось могло спонукати мене знову відвідати Сулако, то це була б Антонія. І справжня причина цього — чому б не бути тут щирим? — справжня причина полягає в тому, що я різьбив її óбраз зі своєї першої любові. Як ми, ватага довготелесих школярів, приятелів двох її братів, як же ми дивилися знизу вгору на цю дівчину, яка й сама була щойно зі шкільної лави, — немов на прапороносця віри, рідної для всіх нас, але лише вона знала, як нести цю віру високо, з непохитною надією! Можливо, в її душі було більше зáпалу і менше умиротвореності, ніж в Антонії, але вона була безкомпромісна пуританка патріотизму без найменших домішок приземленості в думках. Не лише я був у неї закоханий, але сáме я найчастіше мав вислуховувати її нищівну критику моєї легковажності — от так само, як бідолашний Деку, — чи тримати удар її суворих неспростовних закидів. Вона не зовсім розуміла мої почуття, — але байдуже. Того дня, коли я прийшов до неї, зіщулений, але непоступливий грішник, аби сказати
