Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

стояла велика копальня Сан-Томе, яка перебувала в авангарді всіх матеріальних інтересів і мала таку владу, що не залежала ні від чиєї волі на всіх обширах Західної провінції, — тобто не залежала від жодної волі, яку б вона не могла десять разів перекупити. Але маленькому гачконосому чоловічкові з Есмеральди, який непокоївся через експорт шкур, мовчання Чарлза Ґулда віщувало провал. Очевидно, невідповідний був час, щоб розширювати бізнес «звичайної людини». Комерсант подумки осипав прокляттями всю країну з усіма її мешканцями, партизанів Ріб’єри та Монтеро без розбору, і в тому німому гніві йому аж сльози набігали на очі на саму думку про незліченні буйволячі шкури, які марно пропадуть серед сонного безмежжя Кампо, де поодинокі пальми височать, мов кораблі на морі серед бездоганного видноколу, а густі зарості дерев покояться без руху, мов листяні острови на перебіжних хвилях трав. І там-от гниють шкури, і нікому не дають жодної вигоди, — гниють там, де їх попокидали люди, покликані служити нагальним потребам політичних революцій. Практична, меркантильна душа сеньйора Гірша повставала проти всього цього безглуздя, поки він шанобливо, але збентежено прощався з могуттю і величчю копальні Сан-Томе в особі Чарлза Ґулда. Комерсант не міг стримати невтішного нарікання, що вирвалось, так би мовити, з самого його розбитого серця:

— Це велике, велике безглуздя, доне Карлосе, все це. У Гамбурзі ціни на шкури ростуть… ростуть. Звичайно, ріб’єристський уряд з усім цим покінчить — коли твердо стане на ноги. А тим часом…

Він зітхнув.

— Так, тим часом, — повторив Чарлз Ґулд у хтозна-якому сенсі.

Його співрозмовник знизав плечима. Але він ще не був готовий піти. Є ще одне маленьке дільце, яке він дуже хотів би згадати, якщо можна. Річ у тім, як він пояснював, що в Гамбурзі він має деяких добрих друзів (він пробурмотів назву фірми), які дуже зацікавлені у збуті динаміту. Угода про придбання динаміту для копальні Сан-Томе, а ще, можливо, згодом, для інших копалень, які напевно… Маленький чоловічок з Есмеральди був готовий розвинути цю думку, але Чарлз його перебив. Схоже, терпець сеньйора адміністрадóра нарешті урвався.

— Сеньйоре Гірш, — відрубав він, — я маю на горі достатній запас динаміту, щоб поховати під її уламками долину, — його голос трохи підвищився, — і щоб висадити в повітря усе Сулако, якщо забажаю.

Чарлз Ґулд посміхнувся, побачивши круглі перелякані очі торговця шкурами, який квапливо промимрив:

— Саме так. Саме так.

Отепер він пішов. Годі робити бізнес на вибухівці з адміністрадóром, так добре нею забезпеченим і таким прикрим. Даремно він, Гірш, мучився в сідлі й наражався на звірства бандита Ернандеса. Ні шкур, ні динаміту — аж навіть плечі підприємливого єврея виражали пригнічення. У дверях він низько вклонився головному інженерові. А зійшовши зі сходів, що вели на патіо, трохи постояв, приклавши грубеньку куцу руку до губів із задумливим подивом.

— Навіщо йому стільки динаміту? — бурмотів він. — І чому він так говорить зі мною?

Головний інженер, поглянувши на двері порожньої «сали», куди відринуло політичне море аж до останньої маловажної краплі, по-приятельському кивнув господареві дому, який стояв непорушно, мов високий маяк, серед оголених мілин умеблювання.

— Добраніч, я йду. Маю внизу велосипед. Залізниця знатиме, куди можна у будь-який час прийти по динаміт, якщо нам його забракне. Ми вже досить довго прорубувались ножами і сокирами. Скоро почнемо пробивати собі шлях вибухами.

— До мене не приходьте, — абсолютно спокійно відказав Чарлз Ґулд. — У мене не буде жодної унції, аби з кимось ділитися. Жодної унції. Навіть для власного брата, якби я мав брата і він був головним інженером найперспективнішої залізниці у світі.

— Що ж це? — незворушно спитав головний інженер. — Недоброзичливість?

— Ні, — з гідністю відповів Чарлз Ґулд. — Стратегія.

— Радикальна, маю сказати, — зауважив у дверях головний інженер.

— Чи це правильний термін? — спитав Чарлз Ґулд з кімнати.

— Маю на увазі — закореніла, ви ж розумієте, — пояснив інженер таким тоном, ніби його це тішило.

— Авжеж, — повільно проказав Чарлз. — Ґулдова концесія так глибоко закоренилась у цій країні, в цій провінції, в отій ущелині серед гір, що вигнати її звідси можна хіба що динамітом. Це мій вибір. Це моя остання карта.

Головний інженер тихо присвиснув.

— Добра гра, — сказав він дещо стримано. — І ви казали Голройдові про цей надзвичайний козир, який маєте в руках?

— Карта лише тоді карта, коли вона у грі, коли нею ходять у кінці гри. Доти її можна назвати…

— Зброєю, — підказав залізничних справ майстер.

— Ні. Її можна назвати радше аргументом, — м’яко виправив його Чарлз Ґулд. — Отак я й представив її панові Голройду.

— І що він на це сказав? — спитав інженер з неприхованою цікавістю.

— Він, — заговорив Чарлз Ґулд після короткої паузи, — він сказав щось про потребу стояти на смерть і покладати надію на Бога. Можна було б подумати, що він трохи злякався. І все ж, — вів далі адміністрадóр копальні Сан-Томе, — він дуже далеко, ви це знаєте, а Бог, як то кажуть у цій країні, дуже високо.

Схвальний сміх інженера затихав унизу сходів, де Мадонна з Дитям на руках, здавалось, дивиться зі своєї неглибокої ніші вслід його широкій спині, що аж трусилась від реготу.

Розділ VI

У «касі» Ґулдів панувала глибока тиша. Господар дому, пройшовши «корредором», відчинив двері своєї кімнати й побачив дружину, яка сиділа у великому кріслі-гойдалці — кріслі, в якому він зазвичай курив, — і замислено роздивлялася свої маленькі черевички. Вона не підняла очей, коли він увійшов.

— Стомилася? — запитав Чарлз Ґулд.

— Трохи, — відповіла пані Ґулд. І, все ще не підводячи очей, додала з почуттям: — Усе це справляє кошмарне враження нереальності.

Чарлз Ґулд стояв, дивлячись на дружину, перед довгим столом, заваленим паперами, на якому лежав мисливський стек і пара острог.

— Певно, спека і пил на бéрезі сьогодні пополудні були страшенні, — співчутливо заговорив він півголосом. — А вода, певно, блищала просто жахливо.

— Від блиску можна заплющити очі, — відказала пані Ґулд. — Але, мій любий Чарлі, я не можу заплющити очі на наше становище, на це страшне…

Вона підняла очі й зазирнула чоловікові в обличчя, з якого зникли всі ознаки співчуття чи будь-яких інших емоцій.

— Чому ти мені не розповіси? — мало не заголосила вона.

— Я гадав, що ти чудово зрозуміла мене від самого початку, — повільно відповів Чарлз Ґулд. — Гадав, що ми давно сказали все, що треба було сказати. Тепер нема про що говорити. Були речі, які треба було зробити. Ми їх зробили й далі їх робимо. Зараз не випадає відступати. Я не думаю, що насправді, навіть із самого початку, міг бути