Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Він це вам пообіцяв? — жваво поцікавилась пані Ґулд. — Що ж спонукало його дати вам таку обіцянку?

— Слово честі, не знаю, — заявив Деку трохи здивовано. — Безперечно, він це мені пообіцяв, але зараз, коли ви запитали мене чому, я й сам не можу сказати, які в нього були на це причини. Він говорив, як завше, безтурботно, і якби то був хтось інший, а не звичайний моряк, я б назвав цю безтурботність позою або маскою.

І Деку, урвавши, з цікавістю подивився на пані Ґулд.

— На загал, — повів він далі, — припускаю, що він очікує від цього якоїсь вигоди для себе. Не забувайте, що він не застосовує своєї надзвичайної влади над нижчими класами без певного особистого ризику і без вельми щедрих витрат з власної кишені. Так чи інакше, треба платити за таку вагому штуку, як особистий престиж. Коли ми познайомились на танцях у posada, яку тримає один мексиканець якраз за міськими мурами, Ностромо сказав мені, що прийшов туди збивати собі статки. Гадаю, він розглядає свій престиж як щось на кшталт інвестиції.

— Можливо, він цінує престиж як такий, — заперечила пані Ґулд таким тоном, ніби спростовувала незаслужену обмову. — Віола Ґарібальдіно, разом з яким він прожив кілька років, називає його Непощербним.

— А! То з тих ваших протеже, живе отам, за містом, ближче до гавані, пані Ґулд? Muy bien[168]. А капітан Мітчелл зве його чудовим. Я чув безліч історій про його силу, хоробрість, вірність. Безліч усього доброго. Гм! Непощербний! Це справді почесний титул для капатаса сулакських карґадорів. Непощербний! Добре, але розпливчасто. Втім, гадаю, що він ще й розсудливий. І я говорив з ним, виходячи зі здорового глузду та практичності.

— Волію краще вважати його незацікавленим, а тому вартим довіри, — відказала пані Ґулд майже різко, наскільки це було властиво її вдачі.

— Ну, якщо так, тоді срібло буде в ще більшій безпеці. Хай прибуває, сеньйоро. Хай прибуває, щоб попливти на північ і повернутись до нас у вигляді кредиту.

Пані Ґулд глянула вглиб «корредору», на двері чоловікової кімнати. Деку, дивлячись на неї так, ніби в її руках була його доля, розрізнив майже невловний кивок на знак згоди. Він, усміхнувшись, уклонився, тоді засунув руку в нагрудну кишеню сюртука, витягнув звідти віяло зі світлого пір’я, закріпленого на розмальованих пластинках із сандалового дерева.

— Я поклав його собі в кишеню, — шепнув він переможно, — аби мати пристойний привід.

Він ще раз уклонився.

— Добраніч, сеньйоро.

Пані Ґулд пройшла по «корредору» у протилежний від чоловікової кімнати бік. Серце їй гнітили думки про долю копальні Сан-Томе. Її вже давно почав брати страх. Спершу копальня була ідеалом. Пані Ґулд з лихими передчуттями спостерігала за її перетворенням на фетиш, і тепер фетиш розрісся до величезних розмірів, став нищівним тягарем. Таке враження, що натхнення її молодих літ покинуло її серце й обернулось на стіну зі срібних зливків, зведену мовчазною працею злих духів, між нею та її чоловіком. Він мовби жив сам за мурами з коштовного металу, залишивши її поза цими мурами з її школою, її шпиталем, хворими матерями та немічними старими, — лише незначними пережитками первісного натхнення.

— Бідні люди! — пролепетала пані Ґулд сама до себе.

Знизу, з патіо, вона почула голос Мартіна Деку, який гучно говорив:

— Я знайшов віяло доньї Антонії, Басіліо. Поглянь, ось воно!

Розділ VII

До того, що Деку назвав своїм здоровим матеріалізмом, належала і його невіра в можливість дружби між чоловіком і жінкою.

Він допускав єдиний виняток із цього абсолютного правила, який, мовляв, лише його підтверджував. Дружба можлива між братом і сестрою, якщо розуміти під дружбою щиру відвертість, мов перед рівним, у висловленні своїх думок та почуттів, усю безцільну, але необхідну чесність у розкритті власного внутрішнього життя, щоб пробудити в іншій душі глибоке співчуття.

Його улюблена сестра, вродливий, свавільний і рішучий ангел, який верховодив над батьком і матір’ю Деку на другому поверсі апартаментів дуже елегантного паризького будинку, була повірницею Мартіна Деку, якій він звірявся у своїх думках, вчинках, цілях, сумнівах і навіть невдачах…

«Підготуй наш маленький паризький гурток до народження нової південноамериканської республіки. Однією більше, однією менше, яка різниця? Вони можуть народжуватись на світ, мов отруйні квіти на родючому ґрунті прогнилих інституцій, але насіння цієї республіки проросло у мозку твого брата, і цього буде досить, аби ти стала її відданою прибічницею. Пишу це тобі при світлі однієї-єдиної свічки у чомусь на кшталт готелю біля гавані, господар якого — один італієць на прізвище Віола, протеже пані Ґулд. У всьому будинку, який, наскільки мені відомо, побудував триста років тому один фермер-конкістадор, що промишляв виловом перлів, панує цілковита тиша. Тихо й на рівнині між містом та гаванню, але не так темно, як у домі, бо робітники-італійці зі сторожових загонів, які охороняють залізницю, палять невеликі багаття вздовж усієї колії. Учора в околиці було не так спокійно. У нас було жахливе заворушення — стихійний народний бунт, який придушили аж сьогодні пізно ввечері. Його затіяли, без сумніву, ради грабунку, і бунтівники зазнали поразки, про що ти, мабуть, уже дізналася з телеграми, пересланої через Сан-Франциско і Нью-Йорк учора ввечері, коли телеграфні лінії ще працювали. Ти вже прочитала, що енергійні заходи залізничників-європейців врятували місто від погрому, і можеш у це вірити. Я сам складав текст телеграми. У нас тут немає нікого з агенції “Ройтерс”. Також я стріляв у юрбу з вікон клубу вкупі зі ще деким із золотої молоді. Наше завдання було зачистити Calle de la Constitutión, аби з міста могли вийти жінки та діти, які тепер знайшли притулок на борту двох вантажних суден тут у гавані. Отакий видався вчорашній день. А ще ти мала б довідатися з телеграми, що пропалий безвісти президент Ріб’єра, який зник після битви біля Санта-Марти, об’явився тут, у Сулако, завдяки одному з тих дивних і майже неймовірних збігів обставин — в’їхав на кульгавому мулі в саму гущу вуличного бою. Виявляється, він утік від загрози Монтерової розправи, перебравшись через гори разом із погоничем мулів на ім’я Боніфасіо, — і потрапив до рук осатанілого натовпу.

Капатас карґадорів, моряк-італієць, про якого я тобі вже писав, врятував його від ганебної смерті. Схоже, цей капатас має особливий талант з’являтися там, де треба