Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Він був зі мною о четвертій годині ранку в редакції Porvenir-у, куди прийшов у таку рань, аби попередити мене про початок заворушень, а також запевнити, що він утримає своїх карґадорів на боці правопорядку. Коли розвиднилось, ми разом дивились на пішу і кінну юрбу, яка влаштувала демонстрацію на Пласі і жбурляла каміння у вікна Інтенденсії. Ностромо (так його тут називають) вказав мені на своїх карґадорів, які розсúпалися серед черні.

Сонце в Сулако сходить пізно, бо спершу мусить піднятись над горами. І в ясному вранішньому світлі, яке розсіяло сутінки, Ностромо помітив по той бік величезної Пласи, на початку тієї вулиці, що за собором, вершника, який, очевидно, потрапив у халепу, оточений верескливою купкою леперо. Ностромо відразу сказав мені:

— Це приїжджий. Чого вони до нього пристали?

Тоді витяг срібного свистка, до якого зазвичай вдавався на верфі (здається, цей чоловік зневажає метал, менш коштовний за срібло) і двічі в нього свиснув — очевидно, подав умовний сигнал своїм карґадорам. Тут же вибіг надвір — і вони його обступили. Я теж вибіг, але не встиг їх наздогнати і допомогти їм визволяти приїжджого, чий мул упав. На мене відразу накинулись бунтівники, як на ненависного аристократа, тож я був дуже радий добратись до клубу, де дон Хайме Берхес (певно, ти пам’ятаєш, як він відвідав нас у Парижі три роки тому) кинув мені в руки мисливську рушницю. Тут уже стріляли з вікон. На розкладених картярських столах лежали купки гільз. Пам’ятаю пару перевернутих стільців, кілька пляшок, які розкотились по підлозі між розкиданими колодами карт, — усе свідчило про те, що кабальєро враз посхоплювались, кинувши гру, щоб відкрити вогонь по юрбі. Більшість цих молодих людей провела ніч у клубі, очікуючи якоїсь такої колотнечі. Свічі у двох настінних канделябрах догоріли до розеток. Коли я ввійшов, з вулиці залетіла велика залізна гайка, мабуть, украдена із залізничного депо, і розбила одне з великих дзеркал, вбудованих у стіну. А ще я помітив, що в кутку лежав один із клубних слуг зі зв’язаними шнуром від портьєр руками й ногами. Мов у тумані, пригадую, як дон Хайме поспіхом пояснював мені, що того типа застукали, коли він підсипáв отруту до страв, приготованих на вечерю. Але чітко пам’ятаю, що він пронизливо кричав, без упину, не замовкаючи ні на мить, просячи пощади, але ніхто на нього не звертав уваги, ніхто навіть не завдав собі клопоту заткнути йому кляпом рота. Він так противно кричав, що я вже й сам подумував про кляп. Але на такі дрібниці не було часу. Я зайняв позицію біля одного з вікон і почав стріляти.

Лише згодом, пополудні, я довідався, кого це примудрився врятувати від отих п’яних негідників Ностромо зі своїми карґадорами та ще кількома робітниками-італійцями. Капатас мав особливий талант за потреби піти на вчинок, що вражав би уяву. Я сказав йому про це своє спостереження, коли ми зустрілись після встановлення у місті такого-сякого порядку, і його відповідь неабияк мене здивувала. Він якось замислено відказав:

— І скільки я за це дістаю, сеньйоре?

І мене осінило, що, можливо, марнославство цього чоловіка живиться підлабузництвом простих людей та довірою його зверхників!»

Деку, не підіймаючи голови від писання, зробив перерву, щоб закурити цигарку, а тоді випустив хмару диму, яка ніби відсахнулась від паперу. І знову взявся за олівець.

«Це було вчора ввечері на Пласі, коли Ностромо сидів на сходах собору і тримав, склавши руки між колінами, вуздечку своєї славетної сріблясто-сірої кобили. Цілий день він браво командував загоном своїх карґадорів. Тепер мав стомлений вигляд. Не знаю, який вигляд мав я. Гадаю, дуже брудний. Але думаю, що водночас і задоволений. Відтоді, як президент-утікач зійшов на борт пароплава “Мінерва”, удача відвернулась від босоти. Її повиганяли з гавані та найкращих вулиць міста, відтіснивши до рідного лабіринту руїн і тольдерій[169]. Зрозумій, що це повстання, затіяне, безсумнівно, для того, щоб захопити срібло Сан-Томе, яке зберігалось у підвальних приміщеннях митниці (вже й не кажу про поголовний грабунок Ricos), набуло політичного забарвлення через той факт, що двоє депутатів Провінційної асамблеї, сеньйори Ґамачо і Фуентес, обидва з Больсона, очолили бунтівників, — щоправда, вже згодом, пополудні, коли чернь, втративши надії на грабунок, перекрила вузькі вулиці з криками “Viva la Libertad![170] Геть феодалізм!” (цікаво, що вони розуміли під феодалізмом?), “Геть варварів і паралітиків!” Припускаю, що сеньйори Ґамачо і Фуентес знали, на що йшли. Вони люди обачні. В Асамблеї називали себе поміркованими і з філантропічною меланхолією противились будь-яким силовим заходам. Коли докотились перші чутки про перемогу Монтеро, вони виказали певне пожвавлення свого меланхолійного темпераменту і почали з таким зухвальством атакувати бідного дона Хусте Лопеса, який головував за трибуною, що бідолаха тільки й міг, що приголомшено теребити собі бороду і калатати у президійний дзвоник. А потім, коли поразка ріб’єристської справи вже було безсумнівна, вони перефарбувались на переконаних лібералів, діючи заодно, мов сіамські близнюки, і цілком, так би мовити, взявши під свій контроль повстання в ім’я монтеристських принципів.

Їхнім останнім кроком учора о восьмій годині вечора було утворення у своїх-таки особах Монтеристського комітету, що засідав, наскільки мені відомо, у posada, яку тримав один мексиканець, колишній тореро, та ще й великий політик, а як його звати, я забув. Звідти вони надіслали відозву, звернену до нас, варварів і паралітиків з клубу Amarilla (ми також мали власний комітет): закликали до якогось попереднього порозуміння, щоб укласти мир і щоб, відповідно, шляхетну справу Свободи, як вони безсоромно висловились, “не заплямував кримінальний безлад консервативного егоїзму”! Коли я вийшов посидіти на сходах собору разом із Ностромо, члени клубу сáме повним ходом обмірковували належну відповідь, зібравшись у головній кімнаті, де на підлозі були розкидані вистріляні гільзи, свічки та інший мотлох, де виднілися купи битого скла і плями крові. Ніхто в місті не мав реальної влади, крім залізничних інженерів, чиї люди зайняли демонтовані будинки край Пласи, придбані компанією для облаштування міського вокзалу, та крім Ностромо, чиї карґадори спали під аркадами вздовж фасаду магазину Ансані. На Пласі горіло вогнище з поламаних меблів із салонів Інтенденсії, переважно позолочених, і полум’я бурхало високо — аж до статуї Карла IV. На східцях п’єдесталу лежав чийсь труп, широко розкинувши руки, а обличчя його було прикрите сомбреро, — можливо, данина уваги від друга. Відблиски вогню підсвічували листя перших дерев на Аламеді й танцювали на початку найближчої бічної вулиці, забарикадованої наваленими возами та забитими буйволами. Один леперо,