Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Що з вашим домом, дорогá пані Ґулд? Унизу — воєнний шпиталь, а нагорі, очевидно, ресторан. Я бачив, як до “сали” заносили таці, повні різної смакоти.
— А тут, у цьому будуарі, — відгукнувся я, — ви бачите таємний кабінет майбутньої Західної Республіки.
Головний інженер був такий поглинутий власними думками, що й не усміхнувся на це, схоже — навіть не здивувався.
Він розповів нам, що віддавав на станції загальні розпорядження щодо захисту майна залізниці, аж тут його вúкликали до залізничної телеграфної контори. Інженер з кінцевого пункту залізниці біля підніжжя гір хотів щось передати йому зі свого кінця дроту. У конторі не було нікого, крім головного інженера і телеграфіста, який уголос розшифровував повідомлення зі стрічки, що кільчилась по підлозі. І загалом телеграма, нервово вистукана в дерев’яній повітці серед лісових хащ, інформувала шефа, що президент Ріб’єра втік чи саме тікає від погоні. Для нас у Сулако це була не новина. Сам Ріб’єра, коли ми його врятували, привели у Божий вигляд і заспокоїли, був схильний думати, що від жодної погоні він не тікав.
А було це так: Ріб’єра взяв до уваги наполегливі вмовляння друзів і покинув штаб своєї розгромленої армії, взявши за провідника Боніфасіо, погонича мулів, який добровільно перебрав на себе відповідальність разом із ризиком. Вирушили вони рано-вранці на третій день. Рештки армії за ніч розсіялись. Боніфасіо з Ріб’єрою без упину скакали на конях до підніжжя Кордильєрів, тоді пересіли на мулів, вибрались на перевал і перетнули Парамо в Ів’є сáме перед тим, як це кам’янисте плато накрив крижаний вітер, поховавши під сніговим заметом маленьку кам’яну хижку, в якій вони переночували. Потім бідолашний Ріб’єра пережив багато пригод, відстав від свого провідника, загубив мула, насилу спустився до Кампо пішки, і якби не поклався на ласку одного ранчеро, то загинув би за багато миль до Сулако. Той чоловік, який, звичайно, відразу впізнав Ріб’єру, дав йому свіжого мула, що його втікач, важкий і невмілий вершник, заїздив до смерті. І це правда, що в погоню за ним вирушив загін на чолі з особою не нижчого рангу, ніж Педро Монтеро, брат генерала. На щастя, у верхів’ях перевалу переслідувачів застав холодний вітер Парамо. Кілька людей і всі тварини загинули під його крижаними поривами. Загинули й ті, хто відстав, але основна частина загону продовжила путь. Вони знайшли Боніфасіо, коли він лежав, півмертвий, біля підніжжя засніженого схилу, і тут же закололи його багнетами, достеменно у стилі громадянської війни. Вони б і з Ріб’єрою зробили те сáме, якби, з тих чи інших причин, не звернули зі старої Каміно-Реаль і не заблукали в лісах передгір’я. І там вони зрештою зненацька натрапили на будівельний табір залізниці. Інженер з кінцевого пункту телеграфував своєму шефові, що Педро Монтеро сидить поруч нього, прямо в конторі, і слухає, як він вистукує на апараті. Педріто збирався заволодіти Сулако в ім’я Демократії. Був дуже самовпевнений. Його люди без дозволу зарізали кілька голів худоби, що належала Залізничній компанії, і пішли смажити м’ясо на вугіллі. Педріто поставив кілька гострих запитань стосовно срібної копальні й поцікавився, що сталося з видобутком за останні шість місяців. Він був категоричний:
— Пошли своєму шефові запит телеграфом, він має знати; скажи йому, що дон Педро Монтеро, намісник Кампо і міністр внутрішніх справ у новому уряді, хоче бути правильно поінформованим.
Його ноги були замотані в закривавлене лахміття, мав він худе і виснажене обличчя, розкуйовджену бороду та волосся і ходив накульгуючи, з кривою ломакою замість ціпка. Його соратники були, схоже, в ще гіршому стані, але вони явно не кинули зброї, принаймні скинули з себе не всю амуніцію. Їхні вихудлі обличчя тіснились у дверях і вікнах телеграфної хижки. Оскільки водночас вона була і спальнею інженера, відповідального за цю ділянку, то Монтеро бухнувся на його чисті ковдри і, весь тремтячи, навлежачки диктував вимоги, які треба було передати телеграфом до Сулако. Він вимагав, щоб йому негайно прислали потяг перевезти його людей до міста.
— На це я відповів зі свого кінця дроту, — розповідав нам головний інженер, — що не ризикну відправляти потяг углиб країни, бо вже було кілька спроб влаштувати аварію на різних ділянках колії. Я зробив це заради вас, Ґулде, — додав головний інженер. — Відповідь на це, за словами мого підлеглого, була така: “Брудна тварюка на моєму ліжку сказала: «А якщо я тебе розстріляю?»”. На це мій підлеглий, який, виявляється, сам же й виконував обов’язки телеграфіста, зауважив, що це не допоможе пригнати вагони. На що Педріто, позіхаючи, відказав: “Не переживай, у Кампо вистачає коней”. І, перевернувшись на другий бік, заснув на ліжку Гарріса.
Ось чому, моя дорогá дівчинко, сьогодні вночі я — втікач. В останній телеграмі з кінцевого пункту залізниці йдеться про те, що Педро Монтеро та його люди вирушили на світанку, понаїдавшись за ніч асадо[173] з яловичини. Вони позабирали всіх коней, а дорóгою наловили ще: вони будуть тут менш ніж за тридцять годин, і тому в Сулако не місце ні мені, ні великим запасам срібла, що належать Ґулдовій концесії.
Але це ще не найгірше. Гарнізон Есмеральди перейшов на бік переможців. Ми почули про це від телеграфіста з Телеграфної компанії, який рано-вранці прийшов з новинами до “каси” Ґулдів. Власне, було так рано, що в Сулако ще не розвиднилось. Його вúкликав колега з Есмеральди й повідомив, що гарнізон розстріляв декого з офіцерів і захопив урядовий пароплав, який стояв пришвартований у гавані. Для мене це справді важкий удар. Я думав, що в цій провінції можу покластись на кожного. Помилявся. В Есмеральді відбулась монтеристська революція, саме така, яку намагалися здійснити й у Сулако, але цього разу вдала. Телеграфіст
