Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Чи не привіз би ти мені зараз священника? Подумай! Тебе просить умируща!

Ностромо рішуче похитав головою. Він не вірив у духовну місію священників. От лікар — особа дієва, а священник як священник — ніщо, не здатний ні добра зробити, ні шкоди заподіяти. Навіть їхня зовнішність, тих священників, не дратувала Ностромо, як ото старого Джорджо. Зараз капатаса найбільше зачепило те, що від Терезиного доручення не могло бути жодної користі.

— Падроно, — сказав він, — з тобою і раніше таке бувало, тож за кілька днів тобі стане краще. Я вже приділив тобі останні вільні хвилини. Попроси сеньйору Ґулд, хай пришле тобі одного з них.

Його непокоїла нечестивість своєї відмови. Падрона вірила у священників і сповідалась їм. Але так чинять усі жінки. Це не могло мати великого значення. І все ж на мить йому стислося серце — на думку, щó мало б означати для неї відпущення гріхів, якби вона навіть заледве вірила в нього. Пусте. Це ж правда, що він приділив їй останні вільні хвилини.

— Відмовляєшся їхати? — запитала вона задихаючись. — Ах, ти завжди вірний собі, авжеж!

— Прислýхайся до голосу розуму, падроно, — відказав він. — Мені треба рятувати срібло копальні. Чуєш? Більший скарб, ніж той, що його, як подейкують, стережуть привиди й чорти на Асуері. Це правда. Я рішуче настроєний зробити цю справу, найвідчайдушнішу з усього, що мені доручали за все життя.

Її сповнило безнадійне обурення. Найвища випроба не вдалася. Стоячи над хворою, Ностромо не бачив викривлених рис її обличчя, викривлених нападом болю і гніву. Вона почала тремтіти всім тілом. Її схилена голова трусилася. Широкі плечі здригалися.

— Що ж, може, Господь мене й помилує! А ти дивись добре, чоловіче, чи дістанеш ти з цього собі якусь користь, окрім мук сумління, що рано чи пізно тебе спостигнуть.

Вона слабко засміялась.

— Розбагатій бодай цього разу, о ти, незамінний, обожнюваний Джан’ Баттісто, для кого мир у душі вмирущої значить менше, ніж похвала людей, які дали тобі безглузде ім’я — і нічого більше — в обмін на твою душу і тіло.

Капатас карґадорів вилаявся собі під ніс.

— Дай моїй душі спокій, падроно, а про своє тіло я знатиму, як подбати. Яка шкода від того, що я потрібен людям? Хіба я вкрав щось у тебе і твоїх дітей, що ти мені заздриш? Ті самі люди, якими ти мені колеш очі, стільки зробили для старого Джорджо, скільки й не думали зробити для мене.

Він ударив себе долонею в груди; його голос далі був тихим, хоча говорив він із притиском. Підкрутив собі один по одному вуса й трохи повів очима по кімнаті.

— Хіба я винен, що лише я один можу їм зарадити? Чого ти злишся, матінко, що за нісенітниці верзеш? Хочеш, аби я був плохеньким і дурненьким, продавав кавуни на базарі чи возив у човні пасажирів по гавані, мов м’якосердий неаполітанець без відваги й репутації? Хочеш, щоб молодий чоловік жив, як чернець? Я в це не вірю. Хочеш ченця для своєї старшої дівки? Хай підросте. Чого ти боїшся? Ти роками злилася на мене за все, що я робив, відколи вперше заговорила зі мною, потай від старого Джорджо, про свою Лінду. Чоловік для однієї і брат для другої, так ти казала? Що ж, чому б і ні! Ці дівчатка мені подобаються, та й має ж чоловік колись оженитися. Але відтоді ти весь час принижувала мене в очах всіх і кожного. Чому? Думала, що зможеш надіти на мене нашийник з ланцюгом, наче я — один з тих сторожових псів, яких тримають на залізничній станції? Послухай, падроно, я той самий чоловік, який одного вечора зійшов на берег і зайшов посидіти до того ранчо з очеретяним дахом, де ти тоді жила, по той бік міста, та й розповів тобі про себе все. Тоді ти не була до мене несправедлива. Що ж трапилося потім? Я вже — не нікчемний юнак. Добре ім’я, як каже Джорджо, — це скарб, падроно.

— Вони задурили тобі голову своїми похвалами, — задихаючись відказала хвора. — Платили тобі словами. Твоє марнославство доведе тебе до злиднів, незгод, голодної смерті. Навіть леперо сміятимуться з тебе, великий капатасе.

Ностромо якийсь час стояв ніби втративши дар мови. Хвора не дивилась на нього. Самовпевнена весела усмішка швидко зійшла з його вуст, і зрештою він позадкував до виходу. Його знехтувана постать зникла за дверима. Він спустився сходами з якимсь звичним спантеличенням через те, що ця жінка зневажає його репутацію, яку він здобув і бажав зберегти.

Унизу, у великій кухні, горіла свічка, а стіни та стеля потопали в сутіні, й у відчинені вхідні двері уже не вливалося червонясте світло. Екіпаж з пані Ґулд і доном Мартіном уже поїхав далі до пристані, а поперед нього поскакав і вершник зі смолоскипом. Залишився хіба доктор Моніґем, він сидів на розі грубого дерев’яного столу біля свічника, схиливши набік зморшкувате поголене обличчя, схрестивши на грудях руки і стиснувши губи, а скам’янілим поглядом вибалушених очей вперся в чорну земляну долівку. Біля груби з ширшою за неї плитою, на якій і далі несамовито кипів баняк з водою, стояв старий Джорджо, взявшись за підборіддя і виставивши вперед ногу, ніби нагло заскочений якоюсь думкою.

— Adios, viejo[175], — сказав йому Ностромо, намацуючи на поясі руків’я револьвера і вивільняючи з піхов ніж. Тоді підхопив зі столу синє пончо, підбите червоним, і вдягнув його через голову.

— Adios, приглянь за речами в моїй спальні, а якщо я не даватиму про себе знати, то віддай скриньку Пакіті. Там немає нічого цінного, крім моєї мексиканської шалі та кількох срібних ґудзиків з моєї найкращої куртки. Байдуже! Ці дрібнички непогано прикрасять її чергового коханця, і йому не треба буде боятися, що я забарюся на землі після смерті, як оті ґрінґо, чиї привиди являються на Асуері.

Доктор Моніґем скривив губи в гірку посмішку. Після того як старий Джорджо, ледь помітно кивнувши й не зронивши ні слова, піднявся вузькими сходами нагору, він сказав:

— Чому ж, капатасе? Гадаю, ви ніколи ні в чому не зазнáєте невдачі.

Ностромо глянув на лікаря погордливо, трохи затримався у дверях, щоб скрутити цигарку, тоді чиркнув сірником і, прикуривши, потримав палаючий сірник над головою, поки вогонь мало не сягнув його пальців.

— Вітру нема! — пробурмотів собі під ніс. — Послухайте, сеньйоре, — вам відомо, в чому полягає моє завдання?

Доктор Моніґем кисло кивнув.

— Це ніби я сам наклав на себе прокляття, сеньйоре