Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Це вже занадто, — пробурмотів він. — Ми взагалі рухаємося, капатасе?

— Не так швидко, як повзе жук, заплутавшись у траві, — відповів Ностромо, і здалося, що його голос заглушила груба запона теплої безнадійної пітьми, яка облягла їх звідусіль. Він ще довго не видавав ні звуку, незримий і нечутний, наче таємничим чином покинув баркас.

Серед безликої ночі Ностромо навіть не був певен, у якому напрямі просувається баркас, оскільки вітер цілковито завмер. Капатас намагався видивитись острови. Не було видно й знаку, наче вони канули на дно затоки. Зрештою Ностромо влігся на брезент поруч Деку і зашепотів йому на вухо, мовляв, якщо світанок через безвітря застане їх біля берегів Сулако, можна буде на веслах зайти за скелю на гористому кінці Великої Ісабели й заховати там баркас. Деку здивував його гострий неспокій. Для Мартіна перевезення срібла було кроком політичним. З кількох міркувань треба було, щоб воно не потрапило до рук Монтеро, але його товариш мав інший погляд на цю справу. Схоже, кабальєро, які лишились на бéрезі, не мали найменшого уявлення про те, яке завдання йому дали. Може, це під впливом довколишнього мороку Ностромо здавався знервованим і обуреним. Деку не виходив з подиву. Капатас, байдужий до тих небезпек, які його товариш мав за очевидні, дозволив собі перейнятися презирством і роздратуванням через смертельний ризик, на який його наражала виявлена йому, як щось самозрозуміле, довіра. Це було ще небезпечніше, як сказав Ностромо, засміявшись і вилаявшись, ніж послати когось по скарби, що їх, як подейкували, стерегли в глибоких ущелинах Асуери чорти і привиди.

— Сеньйоре, — вів він далі, — нам треба піймати пароплав. Мусимо триматись у відкритому морі й виглядати його, поки не поз’їдаємо і не повипиваємо всього, що маємо на борту. А якщо нам не пощастить і ми його проґавимо, то вертатися на землю нам однаково не можна — так ми й ослабнемо, а може, і збожеволіємо, і помремо, і наші трупи дрейфуватимуть, аж поки той чи інший пароплав компанії натрапить на човен із двома мерцями, які зберегли цінний вантаж. Це, сеньйоре, єдиний спосіб його зберегти, бо — хіба не розумієте? — зійти на берег будь-де, хоч би й за сто миль звідси, з оцим сріблом на руках означає для нас лізти на рожен. Це доручення для мене — мов смертельна хвороба. Якщо хтось знайде срібло, то я — мрець, і ви теж, сеньйоре, бо схотіли мене супроводжувати. Тут досить срібла, аби зробити багатою всю провінцію, не кажучи вже про якесь приморське pueblo, населене злодіями та волоцюгами. Сеньйоре, вони подумають, що то самé небо послало ці багатства їм у руки, й без вагань переріжуть нам горлянки. Я не повірю ніяким прекрасним словам найдостойнішої людини на всі береги цієї дикої затоки. Зважте: навіть віддавши срібло на першу ж вимогу, ми не зможемо врятувати собі життя. Ви це розумієте, чи я мушу пояснювати?

— Ні, пояснювати не треба, — дещо апатично відказав Деку. — Я й сам добре розумію, що володіння цим багатством у нашому становищі дуже скидається на смертельну хворобу. Але срібло треба вивезти з Сулако, і на таке завдання обрано вас.

— Так, але я не можу повірити, — відказував Ностромо, — що, пропади воно, дон Карлос Ґулд дуже збідніє. У горах ще багато коштовної руди. Я чув, як вона котиться по спадах, у тихі ночі, коли, закінчивши роботу в гавані, їздив до Рінкона на побачення з однією дівчиною. Роками срібловмісна порода з громовим гуркотом звергалася на діл, і гірники казали, що в серці гори її досить, аби гриміти отак ще багато років. А однак передучора ми бились, аби захистити срібло від юрби, а сьогодні вночі мене послали з ним у цю темінь, де й вітер не війне, щоб відійти від берега, — неначе це остання партія срібла на землі, щоб купити за нього хліба голодним. Ха-ха! Що ж, хай це буде найславетніша і найвідчайдушніша справа мого життя — з вітром чи без вітру. Про неї розповідатимуть і тоді, коли нинішні діти виростуть, а дорослі постаріють. Ага! Мені казали, що срібло не повинно дістатися монтеристам, хай там що трапиться з Ностромо Капатасом, і воно їм не дістанеться, кажу вам, бо його заради безпеки повісили на шию Ностромо.

— Розумію, — пробурмотів Деку.

Власне, він розумів, що його товариш має свій особливий погляд на цю справу.

Ностромо перервав його роздуми над тим, як часом використовуються людські здібності без ґрунтовних знань людської натури, і запропонував дістати довгі весла та скерувати баркас до Ісабел. Не можна допустити, щоб у денному світлі стало видно дорогоцінний вантаж на борту десь за милю до входу в гавань. Зазвичай, що темніша темінь, то різкіші пориви вітру, на які Ностромо і сподівався, відпливаючи, але сьогодні вночі затока під своїм пончо з хмар стоїть бездиханна, ніби вона не спить, а вмерла.

Ніжні руки дона Мартіна тяжко мучилися, орудуючи грубими руків’ями величезних весел. Він мужньо налягав на них, зціпивши зуби. А ще він потрапив у тенета уяви, і ця дивна праця веслувальника на баркасі здавалась йому безпосередньо причетною до зародження якогось нового становища, набуваючи ідеального значення завдяки його любові до Антонії. Попри всі їхні зусилля, важко навантажений баркас ледве-ледве посувався. Між ритмічними сплесками весел було чути, як Ностромо лається собі під ніс.

— Ми відхилились від курсу, — бурмотів він. — Хотів би я побачити острови.

Від недосвідченості дон Мартін надірвав свої сили. Раз у раз якась млість то проймала його тіло від пучок намуляних пальців до найменшої жилки, то відпускала, і його кидало в жар. Він боровся, говорив, мучився душевно й фізично, перенапружував свій розум і тіло останні сорок вісім годин без перерви. Не відпочивав, дуже мало їв, думки й почуття тримали його в неослабному напруженні. Навіть його любов до Антонії, з якої він черпав сили й натхнення, підійшла до межі трагічного надриву під час їхньої квапливої розмови край ліжка дона Хосе. І тепер зненацька його відрізано від усього цього й закинуто в темну затоку, де сама темінь, тиша та бездиханний спокій додавали страждань до неминучої фізичної перенапруги. Він уявляв, як баркас іде на дно, й аж тремтів від гострої насолоди. «Я починаю марити», — подумав він. І враз опанував і те тремтіння рук і ніг, і трепет у грудях та в усьому нервово