Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Ностромо зробив паузу і процідив крізь зуби:

— На цьому баркасі нема місця страху.

Деку нíчого було відповісти. Це не та ситуація, коли можна сперечатись, демонструвати свої моральні засади чи почуття. Існує тисяча способів, у які панікер може зробитись небезпечним. Було очевидно, що з Гіршем неможливо розмовляти, всовіщати його чи схиляти до раціональної лінії поведінки. Історія його втечі досить виразно давала це зрозуміти. Деку подумав, що було б у тисячу разів краще, якби нещасний сам помер від страху. Здавалося, що природа, яка створила його отаким, безжально підраховувала, як довго він ще зможе протягнути, терплячи люті муки. Такий великий переляк заслуговував на певне співчуття. Хоча Деку і був наділений досить багатою уявою, аби бути співчутливим, але вирішив не втручатись у жодні заходи, до яких вдаватиметься Ностромо. Але Ностромо нічого не робив. І доля сеньйора Гірша далі висіла на волосинці в темряві затоки, покинута на милість випадку, який годі передбачити.

Раптом капатас потягнувся рукою до свічки й загасив її. Деку здалося, що його товариш одним-єдиним порухом зруйнував цілий світ усіляких справ, кохань, революції, де він, Деку, із самовдоволеною зверхністю безстрашно аналізував усі мотиви та пристрасті, включно зі своїми власними.

Йому аж трохи дух запинило. Був вражений новизною свого становища. Самовпевнений інтелектуал, він страждав через те, що був позбавлений єдиної зброї, яку міг ефективно застосовувати. Жоден інтелект не міг подолати темряву затоки Пласідо. Єдине, в чому він був упевнений, так це в зарозумілому марнославстві свого товариша. Воно було прямолінійне, невигадливе, наївне й дієве. Деку, використовуючи Ностромо у своїх цілях, спробував добре зрозуміти цього чоловіка. І виявив за багатьма проявами незмінної вдачі отой один-єдиний мотив. Ось чому цей чоловік залишався таким навдивовижу простим у величі свого гонору, який не терпів конкуренції. А тепер з’явилось ускладнення. Було очевидно, що Ностромо обурювався, діставши завдання, де було стільки нагод зазнати невдачі. «Цікаво, — подумав Деку, — як би він поводився, якби тут не було мене».

Він почув, як Ностромо знову півголосом заговорив:

— Ні! На цьому баркасі нема місця страху. Навіть відваги тут не досить. Я маю гостре око і тверду руку, ніхто не скаже, що бачив мене втомленим чи невпевненим у тому, як діяти; але, por Dios, доне Мартіне, мене послали в цей чорний штиль на таку справу, де нема жодної користі ні від гострого ока, ні від твердої руки, ні від кмітливості…

Він ледве чутно сипонув іспанськими та італійськими прокляттями.

— У цій справі зарадить лише цілковита відчайдушність.

Ці слова дивовижно контрастували із затишшям, яке панувало в затоці, — з отим майже намацальним штилем. Зненацька почалася злива, довкола човна зашелестіли краплі, й Деку, скинувши капелюха й підставивши голову під дощ, почувався добряче освіженим. І тут його щокú пестливо торкнувся слабкий, але невпинний повів вітерцю. Баркас почав гойдатися, проте злива його обігнала. Краплі вже не падали Деку на голову та руки, шелестіння завмерло вдалині. Ностромо крекнув від задоволення і, вхопившись за румпель, став щось тихо примовляти, як це роблять моряки, аби вітер подув сильніше. За останні три дні Деку найменше відчував брак того, що капатас називав відчайдушністю.

— Здається, знову чути шум зливи на воді, — зауважив він цілком задоволено. — Сподіваюся, вона нас наздожене.

Ностромо враз урвав примовляння.

— Знову чуєте зливу? — перепитав він із сумнівом. Темрява ніби трохи розсіялась, і Деку вже міг роздивитися силует свого товариша, і навіть вітрило виступило з нічної тьми, немов квадратна брила щільного снігу.

Звуки, що їх розрізнив Деку, стрімко насувались. Ностромо впізнав цей шум, подібний до шипіння і шурхотіння, який розлягається навсібіч від пароплава, що тихої ночі плине по водній гладіні. Не інакше, як захоплений транспорт з Есмеральди із солдатами на борту. Вогнів на ньому не було. Шум парової машини, щохвилини наростаючи, часом геть затихав, а тоді раптом долинав знову і явно ближчав, ніби те невидиме судно, місце розташування якого годі було точно визначити, тримало курс просто на баркас. Тимчасом сам баркас далі повільно й безшумно йшов під вітрилом, пущений у рух таким слабким бризом, що лише перехилившись через борт і відчувши, як вода струменить крізь пальці, Деку переконувався, що вони таки не стоять на місці. Де й дівся його дрімотний настрій. Йому було радісно знати, що баркас рухається. Після такого довгого затишшя шум пароплава здавався особливо гучним і бентежним. Відчувалась якась таємничість у тому, що його не було видно. Зненацька все затихло. Пароплав зупинився, але так близько до них, що пара, яку він випустив, бурхнула і завібрувала у повітрі просто в них над головами.

— Намагаються зорієнтуватись, де вони, — шепнув Деку.

Він знову вихилився і занурив пальці у воду.

— Ми рухаємося досить жваво, — повідомив він Ностромо.

— Здається, йдемо напереріз їхньому носу, — сказав капатас застережливим тоном. — А це сліпа гра зі смертю. Нема рації йти далі. Не треба, щоб нас бачили або чули.

Його шепіт був хрипкий від хвилювання. Обличчя годі було роздивитись, хіба що поблискували білки очей. Його пальці вчепились Деку в плече.

— Це єдиний спосіб не допустити, щоб цей пароплав, повний солдатів, захопив срібло. Будь-яке інше судно засвітило б вогні. Але ви ж бачите, що не видно ані вогника, який би вказав нам, де вони зараз.

Деку стояв мов паралізований, лише думки його шаленіли. За одну секунду йому пригадався спустошений погляд Антонії, коли він залишив її край батькового ліжка в похмурому домі Авельяносів із засунутими віконницями, але відчиненими навстіж дверима, звідки втекли всі слуги, крім старого негра-воротаря. Пригадалася «каса» Ґулдів під час свого останнього візиту, суперечки, інтонації власного голосу, непроникна поведінка Чарлза, обличчя пані Ґулд, таке бліде від тривоги та втоми, аж здавалось, ніби її очі змінили колір і почорніли. Йому в голові пронеслись навіть цілі речення з прокламації, яку, за його задумом, мав опублікувати штаб Барріоса в Кайті, щойно його війська вступлять у місто, а також сам зародок нової Держави — сепаратистська відозва, яку він намагався, перш ніж піти, поспіхом зачитати донові Хосе, простягнутому на ліжку під застиглим поглядом доньки. Один Бог знає, чи зрозумів щось із того старий державний муж, — він уже не міг говорити, але, звісно, таки підняв над ковдрою руку і повів нею, ніби хотів зробити знак хреста, жест благословення, жест згоди. Та сама чернетка була зараз у Деку в