Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Ностромо пробурмотів:
— Авжеж, авжеж! Ви — політик, сеньйоре. Приєднайтесь до армії й розпочніть нову революцію.
Заодно він зауважив, що кожен баркас має шлюпку, здатну витримати двох людей, якщо не більше. І в них така причеплена на буксирі за кормою.
Про це Деку не знав. Звичайно, було надто темно, аби побачити шлюпку, і лише коли Ностромо поклав його руку на трос, яким вона була прив’язана до кофель-планки на кормі, йому справді полегшало. Перспектива опинитись у воді й пливти хтозна-куди в абсолютній темряві, а може, і кружляти на місці, та нарешті потонути від виснаження, була йому противна. Марна, жорстока нікчемність такого кінця осаджувала його награний легковажний оптимізм. Супроти цього можливість пливти в шлюпці, попри загрозу спраги, голоду, викриття, ув’язнення, страти, бачилась йому з вигідного боку і здавалась вартою того, щоб нею скористатись, хоч би й ціною самозневаги. Він не пристав на пропозицію Ностромо сісти в шлюпку відразу.
— Нас може заскочити якась несподіванка, сеньйоре, — зауважив капатас, водночас твердо пообіцявши, що відв’яже трос у той момент, коли стане ясно, що це необхідно.
А Деку з легким серцем запевнив його, що не збирається застосовувати шлюпку без конечної потреби, а коли така хвилина настане, то й капатас мусить до нього приєднатись. Темрява затоки вже перестала бути для нього кінцем усього на світі. Вже належала до світу живих, оскільки поразка і смерть, які в ній чаїлись, були відчутні на дотик. А водночас це був прихисток. Мартін радів цій непроглядній тьмі.
— Наче мур, наче мур, — бурмотів він сам до себе.
Єдине, що осаджувало його самовпевненість, це думка про сеньйора Гірша. Не зв’язати його й не заткнути йому кляпом рота тепер здавалось Деку найбезогляднішою дурістю. Поки бідолаха у змозі підняти крик — він становить постійну небезпеку. Зараз його мерзенний жах безмовний, але хтозна, з якої причини він може раптом вилитися в галас.
Саме цей божевільний страх, що його Деку з Ностромо побачили в диких безтямних поглядах сеньйора Гірша та в постійному сіпанні його рота, захищав його від вимушено жорстокого поводження з ним під час цієї відчайдушної виправи. Слушну нагоду заткнути йому пельку вже було безповоротно втрачено. Як зауважив Ностромо у відповідь на ремствування Деку: вже запізно! Годі було зробити це без шуму, тим паче не знаючи, де точно той Гірш зачаївся. Хай би де він скоцюрбився й труситься, було надто ризиковано проходити біля нього. Можливо, він почав би репетувати, просячи пощади. Набагато краще було просто лишити його на самоті, бо він сидів дуже тихо. Але довіряти його мовчанці щомиті ставало дедалі важче, і Деку втрачав самовладання.
— Краще б, капатасе, ви не згаяли слушної нагоди, — буркнув він.
— Що? Змусити його замовкнути назавжди? Я подумав, що добре було б спершу почути, як він тут опинився. Надто вже це дивно. Хіба можна було уявити, що це лише випадковість? А потім, сеньйоре, коли я побачив, як ви даєте йому пити, я вже не міг його зайняти. Авжеж, коли побачив, як ви підносите бляшанку з водою йому до губ, ніби він вам — брат. Сеньйоре, такі-от вимушені заходи не треба обмірковувати надто довго. А однак це було б зовсім не жорстоко — позбавити цього бідосю життя. Воно ж бо — суцільний страх. Тоді його врятувало ваше співчуття, доне Мартіне, а зараз уже запізно. Годі зробити це без шуму.
На пароплаві все німувало, і тиша стояла така глибока, аж Деку відчув, що теоретично найслабший звук легко має бути почутим на іншому краї світу. Що коли Гірш кашляне чи чхне? Усвідомлення того, що твоя доля залежить від такої ідіотської випадковості, надто дратувало, аби можна було сприймати це з іронією. Здається, Ностромо теж починав непокоїтися. «А може, — запитував себе Мартін, — там на пароплаві, з огляду на те, що ніч надто темна, взагалі вирішили стояти на місці до ранку?» Він почав думати, що це, зрештою, була реальна небезпека. Боявся, що темрява, яка його захищає, зрештою його погубить.
Як і припускав Ностромо, командував на борту транспорту Сотільйо. Він нічого не знав про події, які відбулись у Сулако за останні сорок вісім годин, також не знав, що телеграфістові з Есмеральди вдалось попередити своїх колег у Сулако. Як і чимало офіцерів з провінційних гарнізонів, Сотільйо попервах підтримував ріб’єристів через упевненість, що на їхньому боці — багатюща Ґулдова концесія. Він був одним із частих гостей «каси» Ґулдів, де виставляв напоказ перед доном Хосе Авельяносом свої бланкістські переконання та прагнення реформ, кидаючи водночас щирі, чесні погляди на пані Ґулд і Антонію. Було відомо, що він був з доброї родини, яка зазнала переслідувань і зубожіла за часів тиранії Ґусмана Бенто. Погляди, які він висловлював, здавалися щонайприроднішими й щонайвідповіднішими для людини його походження і з його минулим. І він не був брехуном, для нього було цілком природно висловлювати високі почуття, а тим часом усі його здібності були підпорядковані на позір переконливій у той момент практичній ідеї — ідеї, що чоловік Антонії Авельянос був би, безперечно, близьким другом Ґулдів з їхньою концесією. Одного разу він навіть звернув на це увагу Ансані, коли домовлявся з ним про шосту чи сьому дрібну позичку в похмурому сирому приміщенні з грубезними залізними ґратами, розташованому ззаду універсального магазину в будинку з аркадами. Натякнув господареві магазину на чудові стосунки, в яких він перебуває з емансипованою сеньйоритою, що була для англійки мов сестра. Він виставив уперед одну ногу і взявся руками в боки, рисуючись перед Ансані й не зводячи з нього зверхнього погляду. «Дивись, нещасний крамарю! Хіба може якась жінка встояти перед таким чоловіком, як я, а що вже казати про емансиповану дівчину, яка живе у скандальній незалежності?» — ніби говорив його погляд.
Звичайно, його поведінка в «касі» Ґулдів була цілком інакша — без будь-якої брутальності й навіть злегка меланхолійна. Як і більшість його земляків, він упивався звучанням красивих слів, особливо якщо сам ці слова й говорив. Не мав жодних переконань, був лише впевнений у невідпорній силі своїх особистих переваг. І ця впевненість була така
