Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

це таке, лише безтямно скоцюрбившись і підібгавши ноги над рогами якоря. Баркас різко відхилився від курсу, а пароплав посунув далі разом з Гіршем, який міцно вчепився в якір і волав про допомогу. Втім, минув ще деякий час, поки пароплав зупинився і поки Гірша помітили. Скидалось на те, що ці невпинні крики про допомогу доносяться від когось, хто пливе у воді. Зрештою з носа пароплава вихилилося двоє людей і затягло його на борт. Його відразу відвели на місток до Сотільйо. Допит підтвердив припущення, що вони врізались у якесь судно і воно затонуло, але такої темної ночі було непрактично видивлятись на воді прямі докази — уламки кораблетрощі. Зараз Сотільйо, як ніколи, переймався тим, щоб увійти в гавань, не гаючи часу, — думка про те, що він розтрощив головну мету своєї експедиції, була надто нестерпна, аби з нею змиритися. Через це відчуття почута історія видалась йому ще неймовірнішою. Сеньйорові Гіршу трохи нам’яли боки за те, що збрехав, а тоді жбурнули у штурманську рубку. Але нам’яли зовсім трохи. Від його розповіді на серці у штабістів Сотільйо похололо, хоча вони й повторювали, обступивши свого командира: «Неможливо! Неможливо!» — всі, крім старого майора, який похмуро тріумфував.

— Казав же я вам, казав же я вам, — бубонів він. — Я за лігу чую зраду чи якусь дияблерію[183].

Тим часом пароплав далі тримав курс на Сулако, де лише й можна було встановити істину. Деку й Ностромо чули, як гучне лопотіння його колеса ослабло і стихло, а тоді без зайвих слів скерували баркас до Ісабел. Остання злива принесла з собою лагідний, але невпинний бриз. Небезпека ще не минула, і на розмови часу не було. Баркас протікав, мов решето. Під ногами в них хлюпотіла вода. Капатас усунув Деку в руки руків’я помпи, яка була прикріплена збоку на кормі, і той відразу, мовчки й без питань, заходúвся відкачувати воду, геть забувши про всі свої бажання, крім єдиного: не дати сріблу затонути. Ностромо підняв вітрило, кинувся на корму до румпеля і, мов божевільний, взявся натягати шкот[184]. На мить спалахнув сірник (вони збереглися сухими у щільно закритій бляшанці, хоча їхній власник промок до нитки), і Деку, не припиняючи праці, роздивився завзяте обличчя свого товариша, низько схилене над скринькою з компасом, та його уважні очі. Тепер Ностромо знав, де вони, і сподівався причалити баркас, дедалі більше затоплюваний водою, у мілкій бухточці, де глибока зарóсла ущелина розділяла гористий, скелястий край Великої Ісабели на дві рівні частини.

Деку без упину викачував воду. Ностромо стернував, і в його погляді ні на секунду не слабнув пильний вираз напруженого зусилля. Кожен, занурившись у свою роботу, наче був там сам-один. Розмовляти їм і на думку не спадало. Їх поєднувало лише знання, що пошкоджений баркас повільно, але неминуче має затонути. Здавалось, у цьому знанні, яке було немов вирішальне випробування для їхніх бажань, вони мали стати цілковито чужими один одному, ніби вже в момент зіткнення відкрили, що загибель баркаса для кожного з них означатиме не те сáме. В очах у кожного зокрема ця спільна загроза зробила наочною різницю в їхніх цілях, поглядах, характерах та становищі. Їх не пов’язували спільні переконання, спільна ідея: вони були просто два авантурники, кожен з яких проживав власну пригоду, й обом загрожувала та сама неминуча смертельна небезпека. Тому їм не було чого казати один одному. Але схоже, що ця небезпека, ця єдина незаперечна правда, яку вони поділяли, наснажувала їх духовно та фізично.

Авжеж, це було майже чудо, що капатас добрався до бухточки, маючи за орієнтири лише туманний натяк на обриси острова та невиразний проблиск вузької смужки піску. Баркас пристав до берега там, де між скель відкривалась ущелина, а з чагарів, якими вона поросла, зміївся вузький мілкий струмок і впадав у море, — і двоє чоловіків мовчки, безстрашно та енергійно взялись вивантажувати дорогоцінний вантаж і переносити футляри з буйволячої шкіри вгору за течією струмка, через чагарі, до западини в землі, утвореної осипом під корінням великого дерева. Його товстий гладенький стовбур нависав, мов похила колона, над потічком, що дзюрчав по камінчиках.

Два роки тому Ностромо провів тут на самоті всю неділю, обстежуючи острів. Він сказав про це Деку, коли роботу було зроблено і вони посідали, кожним м’язом відчуваючи втому та звісивши ноги з низького бережка, мов двоє сліпців, які знають про присутність один одного та про те, що їх оточує, завдяки якомусь непоясненному шостому чуттю.

— Так, — повторив Ностромо, — я ніколи не забуваю місця, яке бодай раз уважно оглянув.

Він говорив повільно, майже ліниво, ніби вільного часу в нього було ще ціле життя, а не дві мізерні години перед світанком. Це срібло, сяк-так заховане в такому несподіваному місці, накладало тягар секретності на кожен намічений крок, кожен намір та бачення того, як поводитись у майбутньому. Він відчував, що почасти зазнав поразки в цій відчайдушній справі, довіреній йому завдяки тій добрій репутації, що її він, як відомо, сам собі створив. Утім, це також був почасти успіх. Марнославство капатаса було наполовину задоволене. Його нервове роздратування вляглось.

— Ніколи не знаєш, щó може придатися, — вів він далі у своїй звичайній спокійній манері. — Цілу нещасну неділю я обстежував цю п’ядь землі.

— Мізантропічне заняття, — злостиво пробурмотів Деку. — Гадаю, ви тоді просто не мали грошей, аби грати на них у карти й розкидатися перед дівками у ваших звичних розпусних кублах, капатасе.

— È vero![185] — вигукнув капатас, настільки вражений такою проникливістю, що перейшов на свою рідну мову. — Не мав! Тому не хотів з’являтися серед отієї бідноти, звиклої до моєї щедрості. Бо щедрості чекають від капатаса карґадорів, а це ж люди багаті й, так би мовити, кабальєро серед простолюду. До карт я не охочий, хіба що аби згаяти час, а от на тих дівок, які хваляться, що відчиняють двері на мій стук, то, знаєте, я б не подивився на жодну з них двічі, якби не цікавився тим, щó кажуть люди. Диваки вони, добрі люди Сулако, і я здобув чимало корисних відомостей, просто терпляче слухаючи теревені жінок, яких я, на загальне переконання, кохав. Бідолашна Тереза цього не розуміла. Зокрема тієї неділі, сеньйоре, вона так сварилась, аж я вийшов з дому, присягнувшись собі, що нога моя не ступить на її поріг, хіба гамак свій заберу та скриню з одягом. Сеньйоре, ніщо не дратує більше, ніж слухати, як жінка, котру ти шануєш, споганює твою