Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Капітан корабля повалився долілиць на місток і відмовлявся вставати.

— Прикінчіть мене чимскоріш, — повторював він здушеним голосом.

Сотільйо не втручався.

На містку зчинився такий гармидер, що стерновий покинув штурвал і втік. Він заховався у машинному відсіку й підняв тривогу серед машиністів, які, не зважаючи на погрози приставлених до них солдатів, зупинили машини й заявили, що хай краще їх розстріляють, ніж вони підуть на ризик затоплення судна.

Це було тоді, коли Ностромо і Деку вперше почули, що пароплав зупинився. Коли порядок відновили і каганець у нактоузі знову засвітили, судно знову рушило вперед і пройшло в пошуках Ісабел оддалік від баркаса. Островів не було видно, і, зглянувшись на жалібні благання капітана, Сотільйо дозволив знову зупинити машини, аби почекати, поки хмари над водами затоки розійдуться і знову трохи проясниться.

На містку Сотільйо час од часу щось сердито бурчав капітанові. А той винуватим підлабузницьким тоном благав su merced[180] полковника взяти до уваги обмеження, які накладає на людські здібності нічна темрява. Сотільйо кипів від люті й нетерплячки. Такий шанс випадає раз у житті.

— Якщо від твоїх очей більше нема користі, я їх тобі виколю, — гаркнув він.

Капітан пароплава нічого не відповів, бо саме тоді після перебіжної зливи забовваніло темне громаддя Великої Ісабели, а потім зникло, ніби його змила хвиля ще густішої тьми, після чого знову мав піти дощ. Цього капітанові було досить. Тоном людини, яка повернулась до життя, він повідомив Сотільйо, що за годину буде біля сулакської верфі. Тоді судно повним ходом рушило за курсом, а солдати на палубі страшенно заметушились, готуючись до висадки на берег.

Деку і Ностромо виразно це почули. Капатас зрозумів, що це означає. На пароплаві помітили Ісабели й тепер ідуть навпростець до Сулако. Він зміркував, що вони пройдуть поблизу, але був певен, що баркас їм нізащо не помітити, якщо стояти отак тихо зі спущеним вітрилом.

— Авжеж, навіть якщо вони зачеплять нас бортом, — пробурмотів він.

Знову пішов дощ: спершу замжичило, тоді закрапотіло дужче, а потім ушкварила сильна прямовисна злива, і шипіння та гуркіт пароплава вже чулися близько-близько. Деку позаливало водою очі, він похнюпився і сам себе запитував, чи скоро вже вони пройдуть, аж тут раптом баркас накренило набік. Корму з шумом заплеснула пінява вода, водночас затріщало дерево, і суденце стряс приголомшливий удар. У Мартіна було таке враження, що баркас ухопила чиясь зла рука й поволокла його на погибель. Звичайно, удар збив його з ніг, і тепер він качався по залитому водою дну баркаса. Навколо все вирувало, і тут він почув у нічній пітьмі в себе над головою дивний приголомшений крик. То пронизливо кликав на допомогу сеньйор Гірш. Деку міцно стиснув зуби. Це було зіткнення!

Пароплав ударив баркас скоса, і від удару його накренило та підтопило, розхитало кілька шпангоутів, а ніс розвернуло паралельно до курсу пароплава. На його борту струс ледве чи помітили. Уся сила зіткнення, як завжди, припала на менше судно. Навіть Ностромо подумав, що це, мабуть, кінець його відчайдушної пригоди. Його теж відкинуло від довгого румпеля, який не допоміг завадити крену. За мить пароплав, так-от зіштовхнувши баркас із курсу, мав би його проминути, навіть не помітивши, тоне він чи далі тримається на плаву, якби якір пароплава, що був перевантажений припасами та значною кількістю людей і через те мав велику осадку, не опустився настільки, що зачепився за дротяні ванти[181] при щоглі баркаса. Снасті були нові, тож якусь мить, якої вистачило б, аби два-три рази хапнути ротом повітря, витримували цей раптовий натиск. Це й вúкликало у Мартіна відчуття, ніби щось рвонуло баркас і поволокло на погибель. Звичайно, причину цього йому годі було збагнути. Усе відбулось так несподівано, що часу на роздуми не лишалось. Але всі його відчуття були абсолютно ясні, він цілком панував над собою, власне, йому навіть приємно було усвідомлювати, що він зберіг самовладання тієї миті, коли його повалило головою на банку[182] і він, лежачи горілиць, мусив борсатись на залитому водою днищі. Він почув крик сеньйора Гірша і впізнав його голос, поки спинався на ноги, і його не полишало оте таємниче відчуття, ніби щось стрімко тягне їх крізь морок. Він не зронив жодного слова, не скрикнув, не мав часу, аби щось роздивитись, і враз після розпачливих криків про допомогу волочіння припинилось так раптово, що він заточився вперед з розставленими руками й упав на купу футлярів зі сріблом. Інстинктивно вчепився в них з невиразним страхом, що його ще раз жбурне на дно, аж тут знову почув часті крики про допомогу, протяжні й розпачливі, але зовсім не поблизу, а на непевній відстані, взагалі не з баркаса, наче то якийсь привид глузував серед ночі з жаху і відчаю сеньйора Гірша.

Тоді настала тиша — така тиша, яка буває, коли прокинешся в ліжку в темній кімнаті після чудернацького тривожного сну. Баркас злегка похитувався, дощ не вщухав. Дві руки навпомацки вхопили Мартіна ззаду за потовчені боки, й голос капатаса прошепотів йому у вухо:

— Тихо, заради Бога! Тихо! Пароплав зупинився.

Деку прислýхався. У затоці все німувало. Він відчув, що вода доходить йому майже до колін.

— Ми тонемо? — спитав він ледве чутно.

— Не знаю, — видихнув Ностромо. — Сеньйоре, ні звуку.

Коли Ностромо скомандував був Гіршеві йти на ніс, той не повернувся у свою попередню схованку. Звалився біля щогли й не мав сили встати, ба більше — боявся поворухнутись. Лежав, мов мертвий, але не з якихось раціональних міркувань. Просто через несамовитий жах. Щоразу, коли він намагався подумати про те, щó з ним буде, в нього починали шалено цокотіти зуби. Він надто заглибився у безмежні муки свого страху, аби звертати на щось увагу.

Хоча він задихáвся під вітрилом, яке Ностромо ненавмисно спустив зі щогли просто на нього, але навіть не наважувався вистромити голову, аж поки баркас не зіткнувся з пароплавом. Отоді вже він зірвався на ноги, підхльоснутий раптовим чудесним припливом сил через цю нову небезпеку. Через крен баркас заливала вода, і це розв’язало Гіршеві язика. Його крик «Рятуйте!» був для людей на борту пароплава першим чітким сигналом про зіткнення. За мить дротяні ванти відірвало, і вивільнений якір гойднувся над баком баркаса. Торкнувся грудей сеньйора Гірша, і той просто вхопився за нього — так чіпко, що й не відірвеш, — не маючи ані найменшого уявлення про те, що