Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Він трохи помовчав, а тоді замислено додав:
— То була перша неділя після того, як я доправив сивовусого англійського rico через гори від Парамо у верхів’ях перевалу Ентрада — і то в екіпажі! На людській пам’яті жоден екіпаж не підіймався і не спускався тією гірською дорóгою, сеньйоре, поки я не доправив того типа в супроводі півсотні пеонів, що працювали як один мотузками, кайлами та жердинами під моєю орудою. То був багатий англієць, котрий, як подейкують, платить за будівництво цієї залізниці. Він був дуже мною задоволений. Але платню мені мали виплатити аж у кінці місяця.
Раптом Ностромо зісковзнув з бережка. Деку почув, як захлюпав він ногами через струмок, а тоді його кроки зашелестіли вниз по ущелині. Його силует заховався серед чагарників і виринув уже коли він спустився до смужки піску під скелями. Як часто буває в затоці, коли рясні зливи в першій половині ночі бувають часто, темрява ближче до ранку помітно порідшала, хоча ще не було жодних ознак світання.
Баркас, звільнений від свого коштовного вантажу, слабко погойдувався на воді, зарившись носом у пісок. Від нього впоперек білої смужки пляжу тяглась, мов чорна бавовняна нитка, довга мотузка з кітвою на кінці, яку Ностромо виніс на берег і зачепив за стовбур якогось деревоподібного куща на самому початку ущелини.
У Деку не було іншого виходу, як залишитись на острові. З рук Ностромо він отримав різну їжу, що завдяки передбачливості капітана Мітчелла знайшлась на борту баркаса, і тимчасово склав її у маленьку шлюпку, яку вони по прибутті затягли на берег, поміж чагарі, де її не було видно. Шлюпка мала залишитись Мартінові. Острів мав стати його схованкою, не в’язницею, на шлюпці він міг вийти в море назустріч мимохідному кораблю. Поштові пароплави ОПСК проходили близько до островів, коли прямували до Сулако з півночі. Але «Мінерва», на якій відплив експрезидент, доставила на північ і новину про заворушення в Сулако. Можливо, наступний пароплав з півночі отримає інструкції взагалі не захóдити до порту, оскільки місто, наскільки було відомо офіцерам «Мінерви», перебувало на той час у руках черні. Якщо так, то жодного корабля може не бути цілий місяць, оскільки сáме з таким інтервалом курсували поштові пароплави, але Деку пішов на цей ризик. Острів був його єдиним прихистком від переслідувань, навислих над його головою. Капатас, звичайно, збирався повернутись. Розвантажений баркас протікав значно менше, і Ностромо сподівався, що до гавані він протримається на плаву.
Стоячи по коліна у воді, він передав Деку один із двох заступів, якими був укомплектований кожен баркас для потреб баластування кораблів. Щойно розвидниться, Деку, обережно працюючи заступом, міг би зрушити брилу землі та каміння, яка нависала над западиною, де вони заховали срібло, тож це скидатиметься на природний зсув. Зсув завалить не лише западину, а навіть і всі ознаки їхньої роботи, їхні сліди, пересунуті камені, ще й поламані кущі.
— Крім того, кому спаде на думку шукати вас чи срібло тут? — вів далі Ностромо, наче ніяк не міг відірватись від острова. — Правдоподібно, ніхто сюди й не поткнеться. Чого можна хотіти від цієї латки землі, якщо є де ступити на материку? Народ у цих краях — не допитливий. Тут нема навіть рибалок, які могли б завадити вашій милості. Уся риболовля в затоці зосереджена біля Сапіґи, віддалік. Сеньйоре, якщо ви будете змушені покинути цей острів раніше, ніж у вас щось владнається, навіть не думайте податись до Сапіґи. Це селище злодіїв і матреро, де вам хутко переріжуть горлянку заради вашого золотого годинника та ланцюжка. І, сеньйоре, подумайте двічі, перш ніж комусь довіряти: навіть офіцерам на пароплавах компанії, якщо потрапите до них на борт. Для безпеки не досить самої лише чесності. Вам треба шукати в людях обачності та розсудливості. І завжди пам’ятайте, сеньйоре, перш ніж дати волю язику, що цей скарб можна спокійно залишити тут на сотні років. Час на його боці, сеньйоре. А срібло — метал непощербний, і можна бути певним, що воно збереже свою вартість назавжди… Метал непощербний, — повторив він так, ніби ця думка глибоко його тішила.
— Такими, кажуть, бувають і деякі люди, — промовив Деку незворушним тоном, а капатас тим часом далі розмірено вичерпував з баркаса воду дерев’яним відром і вихлюпував за борт.
Невиправний у своєму скептицизмі Деку подумав, не цинічно, а назагал задоволено, що цього чоловіка зробило непощербним його безмежне марнославство, ота найвитонченіша форма егоїзму, яка може прибирати вигляду будь-якої чесноти.
Ностромо перестав вичерпувати воду й, ніби зненацька заскочений якоюсь думкою, впустив відро, аж воно грюкнуло об днище.
— Хочете щось передати на словах? — спитав він, стишивши голос. — Пам’ятайте, що мене розпитуватимуть.
— Мусите знайти для людей у місті обнадійливі слова. Покладаюсь на вашу тямущість і досвід, капатасе. Розумієте?
— Sí, сеньйоре… Заради дам.
— Так, так, — квапливо відповів Деку. — Ваша чудова репутація надасть вашим словам великої цінності в їхніх очах, тож будьте обережні з тим, що казатимете. Я сподіваюся, — вів він далі, відчуваючи фатальний дотик самозневаги, якій була підвладна його складна натура, — я сподіваюся на славне й успішне завершення своєї місії. Чуєте, капатасе? Вживайте слова «славний» та «успішний», коли говоритимете з сеньйоритою. Ваша власна місія виконана славно й успішно. Немає сумніву, що ви врятували срібло копальні. Не лише це срібло, а й, можливо, усе срібло, яке видобуватимуть там у майбутньому.
Ностромо зауважив його іронічний тон.
— Напевно, сеньйоре доне Мартіне, — замислено сказав він. — Дуже мало що мені не до снаги. Спитайте синьйорів іноземців. Я — людина з народу і не завжди розумію, щó ви маєте на увазі. Але щодо цього добра, яке я мушу лишити тут, дозвольте сказати вам, що, на мою думку, воно було б у більшій безпеці, якби вас узагалі зі мною не було.
З вуст Деку вирвався скрик, і запала коротка пауза.
— То мені вертатися з вами до Сулако? — сердито спитав Мартін.
— То мені прирізати вас там, де ви стоїте? — зневажливо відгаркнувся Ностромо. — Це те сáме, що взяти вас до Сулако. Ну ж бо, сеньйоре. Ваша репутація пов’язана з вашою політикою, а моя — з долею цього срібла.
