Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Згодом він виговорив собі пост командира гарнізону Есмеральди. Цей маленький морський порт був важливий тому, що там пролягав головний підводний телеграфний кабель, який пов’язував Західну провінцію із зовнішнім світом, і звідти відгалужувалась лінія, яка йшла на Сулако. Його кандидатуру запропонував дон Хосе Авельянос, а Барріос брутально зареготав, глумлячись із нього, і сказав:
— Та хай уже буде й Сотільйо. Він якраз годиться, аби стерегти кабель, та й дамам Есмеральди щось перепаде.
Барріос, безсумнівно, — чоловік відважний, був невисокої думки про Сотільйо.
Лише через Есмеральду з її телеграфним кабелем копальня Сан-Томе могла підтримувати постійний зв’язок з отим великим фінансистом, чиє мовчазне схвалення було опорою ріб’єристського руху. Цей рух мав супротивників навіть тут. Сотільйо керував Есмеральдою жорстко й суворо, аж поки несприятливий перебіг подій на віддаленій арені громадянської війни схилив його до думки, що зрештою велика срібна копальня приречена стати здобиччю переможців. Але потрібно було діяти обережно. Він почав з того, що зайняв незрозуміло-таємничу позицію щодо відданого ріб’єристам муніципалітету Есмеральди. Згодом якимось чином просочилась інформація про те, що комендант ночами проводить збори офіцерів, і через це пани з муніципалітету геть занедбали свої громадянські обов’язки й позамикались у своїх будинках. Згодом одного дня загін солдатів вилучив з поштової контори всі листи з Сулако, доставлені наземним кур’єром, і передав їх до «командансії» — відкрито, не ховаючись і без вибачень. Сотільйо отримав з Кайти звістку про остаточну поразку Ріб’єри.
Це була перша явна ознака зміни в його переконаннях. І негайно стало впадати в око, що сумнозвісні демократи, які доти жили в постійному страху перед арештом, кайданами й навіть карою різками, почали вчащати до парадного входу «командансії», біля якого дрімали під важкими сідлами коні ординарців, самі ж вони у подертих мундирах та гостроверхих солом’яних капелюхах порозвалювались на лавці, вистромивши босі ноги із затінку, а вартовий у червоному байковому кітелі з дірами на ліктях стояв на верхньому майданчику сходів і зверхньо витріщався на простолюд, що знімав перед ним капелюхи, проходячи мимо.
Сотільйо і не думав про щось більше за турботу про свою особисту безпеку та нагоду розграбувати місто, за яке ніс відповідальність, але боявся, що такий припізнений перехід на бік переможців не заслужить на їхню велику вдячність. Трохи задовго вірив він у могутність копальні Сан-Томе. Перехоплене листування підтвердило отриману раніше інформацію про велику кількість срібних зливків, що зберігались на сулакській митниці. Заволодіти ними було явним ходом монтеристів, і за таку послугу можна сподіватися винагороди. Зі сріблом у руках Сотільйо міг диктувати умови для себе та своїх вояків. Він нічого не знав ані про повстання, ані про втечу президента до Сулако та близьку погоню на чолі з братом Монтеро, guerrillero. Йому здавалося, що всі козирі — в його руках. Першими кроками стало захоплення телеграфної контори та урядового пароплава, який стояв на якорі у вузькій затоці, власне — у бухті Есмеральда. Це захоплення без ускладнень здійснив загін солдатів, які стрімко подерлись по трапах пароплава, що стояв біля причалу, а от лейтенант, який мав наказ заарештувати телеграфіста, дорóгою завернув до єдиного в Есмеральді ресторанчика, де поналивав своїм людям бренді за кошт власника, відомого ріб’єриста, ще й сам промочив горло. Уся ватага захмеліла і далі рушила вулицею на завдання, горлаючи і стріляючи навмання по вікнах. Це маленьке свято душі, яке могло відвернути загрозу життю телеграфіста, зрештою й дало йому змогу надіслати попередження в Сулако. Лейтенант, похитуючись, піднявся сходами з оголеною шаблею і мало не розцілував його в обидві щоки на хвилі мінливого п’яного настрою. Міцно обнявши телеграфіста за шию, він запевнив його, що всі офіцери з гарнізону Есмеральди мають дістати звання полковника, і його п’яне обличчя заливали сльози щастя. Отак і сталося, що мер міста, який надійшов до контори згодом, побачив, що вся воячня поснула на сходах та в коридорах, а телеграфіст (який знехтував нагоду втекти) щодуху вистукує ключем телеграфного апарата. Мер вивів його з контори з непокритою головою та зв’язаними за спиною руками, але приховав правду від Сотільйо — той так і не довідався про попередження, переслане до Сулако.
Полковник Сотільйо був не тим чоловіком, який дозволив би якійсь темряві завадити йому влаштувати заплановану несподіванку. У цьому він був абсолютно впевнений, і його серце рвалось до мети з некерованою дитинною нетерплячкою. Увесь час, відколи пароплав обігнув Пунта-Мала і ввійшов у глибоку сутінь Ґольфо-Пласідо, він стояв на містку серед групи офіцерів, так само схвильованих, як і він. Розриваючись між лестощами й погрозами Сотільйо та його штабу, нещасний капітан пароплава вів його так обережно, як йому лише дозволяли. Без сумніву, дехто з воячні був п’яний мов чіп, але перспектива заволодіти таким великим багатством зробила їх до нестями безрозсудними, а водночас неспокійними. Старий майор, командир батальйону, тупий підозріливий тип, який ніколи в житті не виходив у море, відзначився тим, що зненацька загасив каганець у нактоузі[178], єдине джерело світла, дозволене на борту для потреб навігації. Він не розумів, як той каганець міг би помогти знайти дорóгу. У відповідь на запальні протести капітана тупнув ногою і смикнув з піхов руків’я своєї шаблюки.
— Ага! Я тебе викрив! — переможно загорлав він. — Моя проникливість довела тебе до розпачу, аж волосся на собі рвеш. Хіба я мала дитина, аби повірити, що каганець у тій бронзовій скриньці може показати тобі, де лежить гавань? Я — старий солдат, авжеж. Зрадника я чую за лігу. Ти хочеш, аби ця блимавка виказала нас твоєму другу англійцеві. Щоб отака штукенція показала тобі дорогу! Що за підла брехня! Que picardìa![179] Усі ви, сулакці, в наймах у тих іноземців. Та я тебе за це на шаблю нахромлю.
Інші офіцери, з’юрмившись довкола, намагалися втихомирити його обурення, раз у раз переконуючи його:
