Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Нова Держава, де за першого президента — отой пухкенький денді, Деку, — міркував уголос доктор Моніґем, далі підпираючи собі щоку рукою, ще й похитуючи ногами.
— Слово честі, чому б і ні? — відбивався головний інженер несподівано завзятим і довірочним тоном.
Скидалось на те, ніби щось невловне в повітрі Костаґуани навіяло йому питому тутешню віру в pronunciamientos. І відразу він заговорив, мов досвідчений революціонер, про той інструмент впливу, що був напохваті, — про цілу й неушкоджену армію в Кайті, яку за кілька днів можна доправити назад у Сулако, якщо тільки Деку вдасться швидко дістатись понад берегом до місця її розташування. Воєначальником був Барріос, який не міг сподіватись від Монтеро, свого колишнього суперника на службі та запеклого ворога, нічого, крім кулі. Згода Барріоса забезпечена. Щодо його армії, то й вона нічого не могла сподіватись від Монтеро, навіть місячної платні. З цього погляду наявність срібла має величезну вагу. Сам факт, що його врятовано від монтеристів, переконливо спонукав би військових у Кайті підтримати справу нової Держави.
Лікар повернувся до свого співрозмовника і якийсь час його роздивлявся.
— Бачу, цей Деку — невідчепний шмаркатий пройдисвіт, — зрештою зауважив він. — І скажіть, прошу, невже то він ублагав Чарлза Ґулда відправити всі зливки до одного у море, довіривши їх отому Ностромо?
— Чарлз Ґулд, — відповів головний інженер, — пояснив причину не більш красномовно, ніж завжди. Як вам відомо, він неговіркий. Але всі ми тут знаємо про його мотиви, а мотив лише один — безпека копальні Сан-Томе та збереження Ґулдової концесії в дусі його угоди з Голройдом. Голройд — іще один непересічний персонаж. Кожен із них розуміє, що на думці у другого. Одному — тридцять, другому — років шістдесят, і вони створені один для одного. Бути мільйонером, до того ж таким мільйонером, як Голройд, означає бути вічно молодим. Відвага юності покладається на те, що уявляє, ніби має у своєму розпорядженні необмежений час, а мільйонер має у своїх руках необмежені засоби — і це краще. Час, відведений людині на землі, — міра непевна, а от у довготривалості мільйонів сумніву нема. Запровадження на цьому континенті чистої форми християнства — про таке може мріяти лише молодий ентузіаст, і я намагаюся пояснити вам, чому Голройд у свої п’ятдесят вісім подібний до юнака на порозі життя або й перевершує його. Він — не місіонер, але розглядає копальню Сан-Томе саме з місіонерської точки зору. Запевняю вас, це щира правда, що він не зміг оминути цю тему під час суто бізнесової розмови з сером Джоном щодо фінансів Костаґуани кілька років тому. Сер Джон з подивом згадував про це в листі, якого написав мені з Сан-Франциско, дорóгою додому. Слово честі, лікарю, схоже, що все в цьому світі самé по собі нічого не варте. Починаю вірити, що вагу має єдине — духовні цінності, які кожен знаходить у своїй власній формі діяльності…
— Тю! — перебив лікар, не припиняючи ліниво похитувати ногами. — Самоомана. Пожива для того марнославства, завдяки якому обертається світ. Між іншим, як ви думаєте, щó станеться зі сріблом, яке пливе десь там у затоці разом з великим капатасом і великим політиком?
— Чому це вас непокоїть, лікарю?
— Непокоїть мене! А до чого тут у біса я? Я ж не надаю духовної цінності своїм бажанням, поглядам чи діям. Вони не досить масштабні, аби я мав простір для самоомани. Ось погляньте, приміром: звичайно, я хотів би полегшити останні хвилини тієї бідолашної жінки. Але не в силі. Це неможливо. Чи зустрічалися ви лицем до лиця з неспроможністю — чи ви, Наполеон залізниць, не маєте такого слова у своєму лексиконі?
— Їй доведеться дуже тяжко мучитися? — запитав головний інженер, пройнявшись людським співчуттям.
Над масивними міцними балками кухні по дощатій підлозі нагорі пролунали повільні важкі кроки. Тоді з вузького проходу між товстих стін, куди вели сходи, досить вузького, аби його міг оборонити один чоловік від двадцятьох ворогів, долинув гомін двох голосів, одного слабкого та надірваного, другого, йому у відповідь, — низького та лагідного, і його глибоке звучання заглушувало слабший голос.
Двоє чоловіків унизу позамовкали й не ворушились, допоки гомін не стих, тоді лікар знизав плечима й пробурмотів:
— Так, доведеться. І я не зможу нічим зарадити, якщо зараз піднімуся нагору.
Угорі й унизу запала довга мовчанка.
— Здогадуюся, — півголосом почав інженер, — що ви не довіряєте капатасові капітана Мітчелла?
— Не довіряю йому! — крізь зуби процідив лікар. — Я певен, що він здатен на все — навіть на щонайбезглуздішу відданість. Знаєте, я був останнім, з ким він говорив перед тим, як відпливти від верфі. Бідолашна жінка там нагорі захотіла його бачити, і я дозволив йому піднятися до неї. Вмирущим не можна перечити, самі знаєте. Здавалося, вона вже цілком заспокоїлась і змирилась, але той негідник за якихось десять хвилин зробив чи сказав щось таке, що аж довело її до розпачу. Знаєте, — повагавшись, повів далі лікар, — жінки такі незбагненні в усіх ситуаціях і в усі моменти свого життя, що часом я думав, ніби вона до певної міри — хіба не розумієте? — закохана в нього — в капатаса. Без сумніву, цей пройдисвіт по-своєму чарівливий, інакше він не завоював би прихильність усього міста. Ні, ні, я не верзу дурниць. Можливо, я неправильно назвав певне сильне почуття до нього з її боку, нерозсудливе й безпосереднє ставлення, яке жінка схильна емоційно виявляти до чоловіка. Часто вона його сварила, що не суперечить моєму припущенню. Аж ніяк. Мені здається, що вона весь час про нього думала. В її житті він був чимось важливим. Знаєте, я бачив багато їхніх земляків. Щоразу, коли я повертався з копальні, пані Ґулд просила мене дбати про них. Італійці їй до душі: вона довго прожила в Італії і, здається мені, особливо вподобала того старого Ґарібальдіно. Славний чолов’яга. Суворий, а водночас мрійливої вдачі, витає у хмарах республіканства своїх молодих літ. Це він довів капатаса до стількох несусвітніх дурощів — нервовий, екзальтований старий хлоп!
