Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Довга будівля митниці була оточена вояками, які, розбившись на гурти, вже складали гвинтівки пірамідами й готувалися повлягатися на ніч на землю у своїх пончо, підклавши під голови свої торби. Походжали з розгойданими ліхтарями капрали, які розставляли вартових скрізь під стінами, де тільки були двері чи інші отвори. Сотільйо вжив заходів, аби захистити захоплений об’єкт, ніби там і справді зберігалося срібло. Бажання розбагатіти завдяки одному-єдиному геніальному і сміливому ходу геть затьмарило йому розум. Він не вірив у можливість поразки й на саму лише думку про це закипав від люті. Кожна обставина, яка про це свідчила, здавалась йому неймовірною. Слова Гірша, які вщент розбивали всі його надії, він безапеляційно відкидав. Щоправда, та Гіршева розповідь була така плутана, з ознаками такої сильної розгубленості, що й справді звучала неправдоподібно. Було дуже складно, як мовиться у прислів’ї, відділити зерно від полови. Відразу після того, як Гірша підняли на борт, Сотільйо та його офіцери, зібравшись на містку пароплава, від нетерплячки та хвилювання не дали бідоласі часу, аби він прийшов до тями, хай як мало її в нього лишилось. Замість того, щоб заспокоїти його, втішити й підбадьорити, його грубо схопили, побили, душу з нього витрясли, ще й говорили з ним погрозливо. Він так борсався, корчився, намагався впасти на коліна, а далі шалено силкувався вирватись, ніби хотів негайно стрибнути за борт, так репетував, скоцюрблювався і здригався, безтямно роззираючись, що вони спершу подивувались, а потім засумнівались у його щиросердості, як-от люди схильні підозрювати в нещирості будь-яку сильну пристрасть. До того ж його іспанська мова настільки перемішалася з німецькою, що вони так і не зрозуміли більшості його тверджень. Він намагався вмилостивити їх, називаючи hochwohlgeboren Herren[192], що само по собі звучало підозріло. Коли ж його суворо всовістили, аби не блазнював, то він знову вперто став повторювати свої благання і запевнення у вірності та невинуватості німецькою, бо не усвідомлював, якою мовою говорить. Звичайно, його особа була добре відома, бо він мешкав в Есмеральді, але це справи не прояснило. Оскільки він ніяк не міг згадати прізвище Деку, плутаючи його з кількома іншими людьми, яких він зустрічав у «касі» Ґулдів, то скидалось на те, що всі вони були на баркасі разом, і якусь мить Сотільйо думав, що потопив усіх видатних ріб’єристів Сулако. Неправдоподібність такого збігу кинула тінь сумніву на всі свідчення. Гірш був або божевільний, або грав якусь роль — на рівному місці вдавав, що наляканий і розгублений, аби приховати правду. Сотільйо, чия захланність була до найвищої міри розбурхана перспективою величезної здобичі, ні в що інше повірити не міг. Можливо, думав він, цей єврей і справді дуже наляканий цим трапунком, але він знає, де сховано срібло й по-єврейському підступно вигадав цю історію, щоб цілковито збити його, Сотільйо, зі сліду.

Сотільйо розквартирувався на другому поверсі, у просторому приміщенні з важкими чорними балками. Але там не було стелі, і погляд губився в темряві під високим схилом даху. Громіздкі віконниці були відчинені. На довгому столі було видно велику чорнильницю, кілька куцих замазаних чорнилом гусячих пер та дві квадратні дерев’яні скрині, і в кожній по фунтів шістдесят піску. На підлозі валялись державні бланки, надруковані на грубому сірому папері. Напевно, цю кімнату займав якийсь високопосадовець митниці, бо на чолі столу стояло велике шкіряне крісло, а обабіч — стільці з високими спинками. На одну з балок був підвішений сітчастий гамак — де, без сумніву, високопосадовець відпочивав під час післяобідньої сієсти. Дві свічки, встромлені у високі залізні свічники, розсіювали тьмяне червонясте світло. Між ними лежали полковницький капелюх Сотільйо, його шабля та револьвер, а за столом понуро розвалились на стільцях двоє його найнадійніших офіцерів. Полковник упав у крісло, а великий негр із сержантськими нашивками на обшарпаному рукаві, ставши навколішки, взявся стягати з нього чоботи. Вугільно-чорні вуса Сотільйо різко контрастували з мертвотною блідістю його лиця. Його глибоко запалі очі дивились похмуро. Він здавався виснаженим від труднощів, в’ялим від розчарування, але коли вартовий на сходовому майданчику просунув голову у двері й оголосив про прибуття полоненого, полковник відразу ожив.

— Хай його приведуть, — люто гаркнув він.

Двері розчинились, і до кімнати ввіпхнули капітана Мітчелла, з непокритою головою, в розхристаній жилетці, а вузол краватки був у нього під вухом.

Сотільйо відразу його впізнав. Він і сподіватись не міг на ціннішого полоненого: перед ним стояв чоловік, котрий міг би, якби лише погодився, розповісти йому все, що він, Сотільйо, хоче знати, — і відразу в його голові постала проблема: як краще змусити того говорити по суті. Обурення іноземної держави Сотільйо не лякало. Військова могуть усієї Європи не захистила б капітана Мітчелла від образ та жорстокого поводження краще, ніж моментальне міркування Сотільйо, що це — англієць, який від поганого ставлення, найімовірніше, упреться, і з ним уже годі буде дійти ладу. Хай там як, а полковник розпогодився на лиці.

— Та ну? Високоповажний сеньйор Мітчелл? — скрикнув він з удаваним збентеженням.

Вибух його напускного гніву й викрик «Зараз же відпустіть кабальєро!» так приголомшили солдатів, що вони аж повідскакували від полоненого. Отак несподівано позбувшись нав’язаної йому силоміць підтримки, капітан Мітчелл похитнувся так, що мало не впав. Сотільйо по-приятельському взяв його під руку, провів до стільця, махнув рукою кудись у кімнату.

— Вимітайтесь, ви всі, — скомандував він.

Коли вони залишилися сам на сам, він стояв, опустивши очі, нерішучий і мовчазний, пильнуючи, коли до капітана Мітчелла повернеться дар мови.

У самісінькі його руки потрапив чоловік, зацікавлений у перевезенні срібла. Сотільйо мав такий темперамент, що згоряв від бажання вибити з нього дух; так само перед цим, під час важких переговорів щодо позики з обережним Ансані, його рука весь час свербіла, аби схопити крамаря за горло. У самого ж капітана Мітчелла думки плуталися — через раптовість, несподіваність і взагалі незбагненність того, що з ним відбувалось. Ба більше, фізично він задихáвся.

— Дорóгою з верфі мене тричі збивали з ніг, — зрештою видихнув він. — Хтось має за це заплатити.

Він справді не раз спотикався, і його якийсь час волочили по землі, поки він знову не зміг іти. Віддихавшись, він наче аж обезумів від обурення. Він підхопився зі стільця — червонезний, з настовбурченим сивим волоссям, з вогнем помсти в очах — і шалено потряс перед розгубленим Сотільйо полами своєї подертої жилетки.

— Дивіться! Оті