Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

знак мовчання. Я наблизився навшпиньках. їй-богу, його дружина спала. Справді заснула! «Сеньйоре лікарю, — шепнув мені Віола, — скидається на те, що їй легше». — «Так, — відказав я, дуже здивований, — ваша дружина — дивовижна жінка, Джорджо». І тут у кухні пролунав постріл, аж ми підскочили й зіщулилися, мов від удару грому. Певно, загін солдатів підкрався впритул до будинку й один з них підібрався до дверей. Зазирнув досередини, вирішив, що там нікого нема, і, тримаючи гвинтівку напоготові, тихо ввійшов. Головний інженер розповідав мені потім, що він лише на хвильку зімкнув очі. Коли розплющив, то побачив посеред кімнати чоловіка, який заглядав у темні кутки. Інженер був такий наляканий, що, недовго думаючи, одним скоком перескочив зі свого закутка просто до груби. Солдат, не менш наляканий, скинув гвинтівку і натиснув на спусковий гачок — аж інженера оглушило й обсмалило пострілом, — але від хвилювання геть промазав. Але послухайте, щó трапилося! На шум пострілу жінка, прокинувшись, сіла в ліжку, мов підскочивши на пружині, й закричала: «Діти, Джан’ Баттісто! Рятуй дітей!» Мені й досі це звучить у вухах. То був найщиріший крик горя, який я лише чув. Я стояв, наче паралізований, а її старий чоловік підбіг до ліжка, простягаючи до неї руки. Вона вхопилася за них! Я бачив, як скляніли її очі; старий поклав її на подушки, а тоді озирнувся на мене. Вона була мертва! Усе тривало менш ніж п’ять хвилин, а потім я збіг униз, аби глянути, що сталося. Годі було й думати про опір. На офіцера не діяли жодні наші пояснення, тож я зголосився піднятися з двома солдатами нагору і привести старого Віолу. Він сидів у ногах постелі, дивлячись в обличчя дружини, і ніби й не чув того, що я казав, але після того як я накрив їй голову простирадлом, він підвівся і спокійно зійшов з нами вниз, наче в якійсь задумі. Нас вивели на дорóгу, залишивши двері відчиненими й не загасивши свíчки. Головний інженер крокував, не кажучи й слова, а я раз чи двічі озирнувся на слабке світло. Після того як ми відійшли вже далеченько, Ґарібальдіно, який ішов поруч мене, раптом сказав: «На цьому континенті я поховав багато людей на полях боїв. Священники торочать про освячену землю! Тю! Вся земля, створена Богом, — свята, а море, яке нічого не знає про королів, священників і тиранів, — найсвятіше. Лікарю! Я б хотів поховати її в морі. Жодних вистав, свічок, ладану, жодної святої води, над якою бубонять священники. На морських водах спочиває дух свободи…» Дивовижний старий. Він проказав усе це півголосом, ніби говорив сам до себе.

— Так, так, — нетерпляче перебив його капітан Мітчелл. — Бідолашний старий! Але чи маєте ви якісь припущення щодо того, як той негідник Сотільйо усе вивідав? Він же не захопив жодного з наших карґадорів, які допомагали з вагонеткою, правда? Та ні, це й неможливо! Вони ж — добірні люди, які працюють у нас на човнах уже п’ять років, а за цю роботу я сам заплатив їм понаднормово і проінструктував, аби вони принаймні двадцять чотири години ніде не показувались. Я бачив на власні очі, як вони промаршували разом з італійцями до залізничної станції. Головний інженер пообіцяв забезпечувати їх пайками, хай на скільки часу вони захочуть там лишитися.

— Ну, — повільно протягнув лікар, — я б сказав, що ви можете назавжди попрощатися з вашим найкращим баркасом і з капатасом карґадорів.

Тут капітан Мітчелл схопився на ноги від надмірного хвилювання. Лікар, не давши йому й рота розкрити, коротко розповів про ту роль, яку відіграв тієї ночі Гірш.

Капітан Мітчелл був убитий цією звісткою.

— Втопився! — приголомшено й нажахано шепотів він. — Втопився!

Потім він мовчав, начебто слухав, але був надто поглинутий звісткою про трагічний кінець, аби уважно стежити за ходом лікаревої оповіді.

Лікар прикинувся був, що ні сном ні духом нічого не знає, аж нарешті Сотільйо мусив привести Гірша, аби той знову повторив усю свою історію, яку цього разу вдалось видушити з нього з величезними труднощами, бо він щомиті заводив голосіння. Нарешті Гірша, ні живого ні мертвого, вивели й закрили в одній з горішніх кімнат, аби він був напохваті. Тоді лікар, далі граючи роль людини, яку адміністрація Сан-Томе не допускала до своїх таємних нарад, зауважив, що історія звучить неправдоподібно. Авжеж, казав він, про дії європейців він розповісти не може, бо ж був зайнятий тільки своєю роботою, доглядаючи за пораненими й відвідуючи дона Хосе Авельяноса. Він так успішно надав своєму голосу неупереджено-байдужого тону, що, схоже, цілковито ввів в оману Сотільйо. Доти дійство допиту тривало за формою: один з офіцерів, сидячи за столом, записував питання і відповіді, інші, тиняючись кімнатою, уважно слухали, пахкали довгими сигарами й не звóдили очей з лікаря. Але тут Сотільйо наказав усім вийти.

Розділ III

Щойно вони залишилися сам на сам, як манери полковника, досі суворі й офіційні, змінились. Він підвівся і підійшов до лікаря. У його очах горіла захланність і надія, він перейшов на довірочний тон.

— Срібло й справді могли повантажити на борт баркаса, але немислимо, щоб його вивезли в море.

Лікар, стежачи за кожним його словом, злегка кивнув, з явною насолодою курячи сигару, яку запропонував йому Сотільйо на знак своїх дружніх намірів. Холодне відчуження від решти європейців, яке напустив на себе лікар, заохотило Сотільйо просуватись далі, аж поки, від припущення до припущення, він дійшов до натяків, що, на його думку, то була афера, яку підстроїв Чарлз Ґулд, аби самому неподільно заволодіти отим величезним багатством. Лікар, пильний і сповнений самовладання, пробурмотів:

— На це він ще й як здатний.

Тут капітан Мітчелл вигукнув вражено, здивовано та обурено водночас:

— Ви сказали так про Чарлза Ґулда?

У його голосі вчувалася огида і навіть певна підозра, адже він, як і інші європейці Сулако, вважав лікаря дещо сумнівною особою.

— На Бога, що змусило вас сказати таке цьому злодюзі, який краде годинники? — запитав він. — Яка мета такої-от пекельної брехні? Цей клятий кишеньковий злодій цілком може вам повірити.

Він пирхнув. Якийсь час лікар мовчав у темряві.

— Авжеж, сáме так я про нього й казав, — нарешті промовив він тоном, який досить ясно давав зрозуміти третій стороні, що пауза була викликана не ваганнями, а роздумами. Капітан Мітчелл подумав, що в житті своєму не чув нічого настільки нахабно-безсоромного.

— Ну-ну! — буркнув він про себе, але не мав охоти висловлювати вголос свої думки. Їх прогнали інші, сповнені приголомшення і скрухи. На нього