Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Їдь обережно! — тремтячим голосом гукнула пані Ґулд.
— Sí, обережно, sí niña, — промимрив він, жуючи губами, і його круглі щоки із загрубілою шкірою трусились. Ландо повільно викотилося зі світлого острівця.
— Я проведу їх аж до броду, — озвався Чарлз Ґулд до дружини.
Вона стояла на бережку хідника, злегка стиснувши руки, і кивнула йому, коли він проїхав услід за екіпажем. Тепер у вікнах клубу Amarilla було темно. Остання іскра опору згасла. Озирнувшись на розі, Чарлз Ґулд побачив, як його дружина переходить через острівець світла на другий бік вулиці, до їхньої власної брами. Один із сусідів, відомий комерсант і провінційний землевласник, супроводжував її, підтримуючи під лікоть, і щось розповідав, бурхливо розмахуючи рукою. Коли вона увійшла до будинку, всі ліхтарі погасли й на вулиці з кінця в кінець стемніло і спорожніло.
Будинки на величезній Пласі потонули в ночі. Високо вгорі, мов зірка, світився маленький вогник на одній з веж собору, і кінна статуя блідо відблискувала на тлі чорних дерев Аламеди, наче привид королівської влади на арені революції. Волоцюги, які зрідка траплялись дорóгою, відступали до мурів. Проминувши останні будинки, екіпаж безшумно покотився м’якою периною пилюги, і чим глибшою ставала темрява, тим більше відчувалася свіжість, яка ніби спливала з листя дерев, що обступали польовий путівець. Посланець із табору Ернандеса спрямував коня ближче до Чарлза Ґулда.
— Кабальєро, — заговорив він із цікавістю в голосі, — ви — той, кого називають Королем Сулако, господарем копальні? Чи не так?
— Так, я — господар копальні, — відповів Чарлз Ґулд.
Чоловік якийсь час їхав легким чвалом мовчки, тоді сказав:
— Я маю брата, який служить серено у вас у долині Сан-Томе. Ви довели, що ви — чоловік справедливий. Не заподіяно жодної кривди нікому з тих, кого ви заклúкали на працю в гори. Мій брат каже, що жоден урядовий чиновник, жоден гнобитель Кампоне не показується по ваш бік струмка. Та й ваші власні чиновники не гноблять людей, які працюють в ущелині. Нема сумніву, що вони бояться вашої суворості. Ви — чоловік справедливий і могутній, — додав він.
Говорив він різким, незалежним тоном, але, очевидно, завів цю розмову з певною метою. Він розповів Чарлзові Ґулду, що був за давніх днів ранчеро в одній з низинних долин далеко на півдні, сусідом Ернандеса і хрещеним батьком його старшого сина, одним з тих, хто приєднався до нього, повставши проти рекрутського набору, з чого й почалися всі їхні біди. Це він поховав дружину та дітей свого компадре[197], вбитих солдатами, коли того забрали.
— Sí, сеньйоре, — хрипко бурмотів він, — я та ще двоє чи троє, кому пощастило лишитись на волі, поховали їх усіх в одній могилі біля попелища їхнього ранчо, під деревом, що колись затінювало їхній дах.
І це до нього Ернандес прийшов після того, як дезертирував, три роки потому. На ньому ще був мундир із сержантськими нашивками на рукаві, а на руках і грудях — кров його полковника. Його супроводжували троє солдатів, які були вислані в погоню за ним, але зробились борцями за свободу. І ще посланець розповів Чарлзові Ґулду, як він сам та кілька його друзів, побачивши отих солдатів, залягли в засаді за камінням, готові натиснути на спусковий гачок, аж тут він упізнав свого компадре і вискочив з укриття, викрикуючи його ім’я, бо знав, що Ернандес не міг повернутись для того, аби виконувати несправедливі накази й чинити утиски. Оті троє солдатів разом із тими, які лежали в засаді, утворили ядро славетної банди, і він, оповідач, став улюбленим лейтенантом Ернандеса на багато-багато років. Він гордо зазначив, що й за його голову чиновники встановили винагороду, але це не завадило їй відростити волосся по плечі і припорошитися сивиною. А тепер він дожив до того, що його компадре призначено генералом.
Він вибухнув приглушеним сміхом.
— І зараз ми з розбійників стали солдатами. Але подивіться, кабальєро, на тих, хто зробив нас солдатами, а його — генералом! Подивіться на цих людей!
Іґнасіо застережливо закричав. Світло ліхтарів екіпажа, линучи вздовж кактусових живоплотів по високих узбіччях, освітило перелякані обличчя людей, які стояли над дорóгою, над її такими глибокими вибоїнами через м’які ґрунти Кампо, як ото на англійських путівцях. Люди зіщулились, їхні очі на секунду зблиснули й розширились, а тоді світло, линучи далі, впало на відкрите коріння великого дерева, врослого в кактусовий живопліт, вихопило з темряви ще одне гроно облич, які боязко озиралися. Три жінки, одна з яких тримала на руках дитину, та двоє чоловіків у цивільному: один озброєний шаблею, а другий — рушницею, — всі гуртувались біля віслюка, який віз два клунки з ковдр. Іґнасіо знову закричав, обганяючи «каррету», довгу дерев’яну шабатуру на двох високих колесах з відчиненими задніми дверцятами, що хляпали на ходу. Кілька дам, які в ній їхали, напевно, впізнали білих мулів, бо скрикнули:
— Це ви, доньє Еміліє?
На повороті палахтіла велика пожежа, відблиски вогню грали на гіллі дерев, яке сплелося вгорі, мов арка. Це біля броду через мілкий струмок випадково зайнялося придорожнє ранчо з очеретяними стінами та дахом із трави, і полум’я, люто ревучи, освітлювало відкриту місцину, загачену кіньми, мулами та збентеженою галасливою юрбою людей. Коли Іґнасіо натягнув віжки, кілька дам бігом атакували екіпаж, благаючи Антонію їх підвезти. Вона відповіла на їхні крики, мовчки вказавши на свого батька.
— Мушу залишити вас тут, — промовив Чарлз Ґулд серед загального шуму.
Язики полум’я вже стрибали аж до неба, і потік утікачів, відринувши від палючого жару на дорогу, навалився на екіпаж. Дама середніх літ, убрана в чорний шовк, але з грубою мантою[198] на голові та грубою гіллякою в руці замість ціпка, похитнулась, приперта до переднього колеса. Двоє дівчат-підлітків, перелякані й мовчазні, вчепились їй у руки. Чарлз Ґулд дуже добре її знав.
— Misericordia![199] У цьому натовпі нас жахливо товчуть! — вигукнула вона, безстрашно всміхнувшись Чарлзові. — Ми вирушили в путь пішки. Усі наші слуги вчора втекли і приєднались до демократів. Ми маємо на думці віддатися під захист отця Корбелана, вашого праведного дядька, Антоніє. Він сотворив чудо з серцем розбійника,
