Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

навалилось важке відчуття поразки: пропажа срібла, загибель Ностромо, що справді була значним ударом для його серця, бо він прив’язався до свого капатаса, як люди схильні прив’язуватись до своїх підлеглих, бо полюбляють, коли хтось полегшує їм тягар праці, і відчувають за це майже несвідому вдячність. І коли капітан подумав, що й Деку теж втопився, то його серце ледь не розбилося через цю жахливу кончину. Який важкий удар для бідолашної молодої жінки! Капітан Мітчелл не належав до породи буркітливих старих парубків, навпаки — йому подобалось, коли молоді чоловіки виявляли увагу до молодих жінок. Йому здавалось, що це природно, що так і належить. Особливо, що так і належить. Бо з моряками воно інакше: їм одружуватись не випадало, як він доводив, і то з моральних міркувань — у плані самозречення, адже, за його поясненнями, життя на борту корабля не підходить жінці навіть у найкращих варіантах, а якщо ви покинете її на бéрезі, то це передусім нечесно, а потім вона або страждає від цього, або їй до цього байдужісінько, а це однаково погано. Він і сказати не міг, щó засмутило його більше — величезні матеріальні збитки Чарлза Ґулда, смерть Ностромо, яка була тяжким ударом для нього самого, чи думка про ту прекрасну високоосвічену молоду жінку, приречену на невтішне горе.

— Так, — знову заговорив лікар, який, очевидно, весь цей час далі розмірковував, — він цілком мені повірив. Я вже думав, що він кинеться зі мною обійматися. «Sí, sí», — сказав він, — Ґулд напише тому своєму партнерові, багатому американо з Сан-Франциско, що все пропало. Чому б і ні? Срібла на багатьох вистачить.

— Але ж це абсолютний ідіотизм! — скрикнув капітан Мітчелл.

Лікар зауважив, що це Сотільйо — ідіот і що його ідіотизм — досить розвинений, щоб цілковито завести його самого на манівці. Він, Моніґем, лише трохи йому в цьому допоміг.

— Я зауважив, ніби випадково, — вів далі лікар, — що загалом скарби радше закопують у землю, ніж відправляють у море. Тут Сотільйо ляснув себе по лобі. «Por Dios, авжеж, — вигукнув він, — мабуть, вони зарили срібло на бéрезі, десь тут, у гавані, а вже тоді відпливли».

— Боже святий! — пробурмотів капітан Мітчелл. — Ніколи б не повірив, що хтось може бути таким ослом… — він примовк, а потім печально повів далі: — Але яка з цього користь? Це було б досить розумною брехнею, якби баркас і досі був у морі. Можливо, це переконало б цього немислимого ідіота не висилати пароплава, аби той прочесав затоку. А така небезпека безмірно мене непокоїть.

Капітан Мітчелл глибоко зітхнув.

— Я мав мету, — повільно проказав лікар.

— Он як? — буркнув капітан. — Ну, це вже краще, а то я б подумав, що ви все дурили його й дурили заради сміху. А може, це й було вашою метою. Ну, мушу сказати, що особисто я до такого не опускаюся. Мені це не до смаку. Ні, ні. Це не мій стиль жартів — очорнювати друга, хай і для того, щоб обдурити найбільшого мерзотника у світі.

Якби не пригніченість капітана Мітчелла через жахливі новини, його огида до доктора Моніґема стала б іще разючіша, але він собі думав, що зараз не має жодного значення, щó скаже чи зробить цей тип, якого він завжди недолюблював.

— Цікаво, — пробурчав капітан, — навіщо вони замкнули нас разом і навіщо Сотільйо взагалі треба було вас замикати, адже ви, як бачу, чудово освоїлись там, нагорі?

— Так, цікаво, — похмуро відказав лікар.

На серці в капітана Мітчелла було так тяжко, що він на якийсь час віддав би перевагу цілковитій самотності перед найкращим товариством. Але будь-яке товариство було б краще за компанію лікаря, на якого він завжди дивився криво як на дикуна з непересічними розумовими здібностями, котрий почасти вичухався зі свого упослідженого стану. Це відчуття спонукало капітана сказати:

— Що той негідник зробив з іншими?

— Головного інженера він так чи інакше відпустить, — відповів лікар. — Він не хотів би сваритися з залізницею. В усякому разі, не зараз. Не думаю, капітане Мітчелле, що ви правильно розумієте становище, в якому перебуває Сотільйо…

— Не доберу, навіщо мені забивати цим собі голову, — прогарчав капітан Мітчелл.

— Авжеж, — погодився лікар з тим самим похмурим самовладанням. — Не доберу, навіщо воно вам здалося. Жодній живій душі у світі не допоможе, якщо ви сушитимете собі голову будь-чим.

— Атож, — просто відказав капітан Мітчелл, явно пригнічений. — Від в’язня, замкненого в темній дірі, хай їй трясця, нікому нема користі.

— Щодо старого Віоли, — вів далі лікар, ніби недочув, — то Сотільйо відпустив його з тієї самої причини, з якої зараз збирається відпустити вас.

— Га? Що? — вигукнув капітан Мітчелл, уп’явшись очима в темряву, мов сова. — Що спільного між мною та старим Віолою? Правдоподібніше, причина в тому, що старий не має годинника з ланцюжком, аби той злодюжка міг собі поцупити. І скажу вам ось щó, докторе Моніґеме, — він дедалі розпалювався, — відпустити мене Сотільйо буде складніше, ніж він собі думає. Він ще на цьому обпечеться, це я вам обіцяю. Почати з того, що я нікуди не піду без свого годинника, а щодо решти — побачите. Смію сказати, що для вас посидіти під замкóм — невелике лихо. Але Джо Мітчелл — з іншого тіста, сер. Я не збираюся покірно зносити образу та грабунок. Я — особа публічна, сер.

І тут капітан Мітчелл помітив, що стало видно залізні штаби на віконному отворі — чорні ґрати на сірому квадраті. З настанням дня капітан Мітчелл замовк, ніби вражений думкою, що віднині в усі майбутні дні він буде позбавлений безцінних послуг свого капатаса. Він притулився до стіни, склавши руки на грудях, а лікар міряв комірку кроками, характерно накульгуючи, ніби скрадався на калічних ногах. У найдальшому від ґрат кінці комірки він цілковито розчинявся у пітьмі. Чути було лише тихе шкутильгання. У цьому натужному ненастанному скраданні відчувалось якесь похмуре відчуження. Коли двері в’язниці раптом розчинились і пролунало лікареве прізвище, той не виявив здивування. Різко звернув зі свого маршруту і відразу вийшов, ніби йому дуже залежало від швидкості його ходи, а капітан Мітчелл деякий час так і сидів, притулившись плечима до стіни, у гіркій своїй душевній скрусі вирішуючи, чи не краще було б на знак протесту ані пальцем не ворушити. Він уже був майже готовий допустити, щоб його звідси винесли, але після того як офіцер у дверях три чи чотири рази докірливо і здивовано викрикнув його прізвище, зволив-таки вийти.

Поведінка Сотільйо змінилась. Полковник став фамільярно-чемним і дещо нерішучим,