Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Вона поступово підвищувала голос до вереску, у міру того як її ніс уперед потік юрби, яка давала дорóгу кільком возам, що з розгону під’їхали від броду під гучні крики та цьвохкання батогів. Над шляхом носились великі рої іскор, змішаних із чорним димом, цівки бамбуку в стінах ранчо лускались у вогні зі звуком хаотичної стрілянини. І тоді враз яскраве палахтіння полум’я пригасло, і залишився тільки червонястий присмерк, у якому скрізь безцільно металися врізнобіч темні тіні; гамір голосів ущух ніби разом із полум’ям і мішанина голів та рук з пересварками та прокляттями ринула мимо і розчинилась у темряві.

— Зараз я мушу вас залишити, — повторив Чарлз Ґулд Антонії. Вона повільно повернула до нього голову й підняла з обличчя вуаль. Посланець і компадре Ернандеса під’їхав, острожачи коня.

— Чи не має господар копальні чого передати на словах Ернандесові, господареві Кампо?

Правдивість цього порівняння гостро вразила Чарлза Ґулда. Він свавільно порядкує в копальні, а нескоримий бандит порядкує в Кампо на тих самих сумнівних правах. Вони — рівні перед безправ’ям, яке панує в державі. Їм годі відмежувати свою діяльність від принизливих для чесної людини стосунків. Усю країну обплела густа сіть злочинства і корупції. Глибоке гнітюче розчарування на якийсь час заціпило Чарлзові вуста.

— Ви — чоловік справедливий, — не вгавав посланець Ернандеса. — Гляньте на отих людей, які зробили з мого компадре генерала й обернули нас на солдатів. Гляньте на тих олігархів, які, рятуючи своє життя, тікають без нічого, лише в одязі, який на них. Мій компадре про це не думає, але наших прибічників це може дуже здивувати, і я хочу говорити з вами від їхнього імені. Послухайте, сеньйоре! Уже багато місяців Кампо — наше. Нам не треба нікого ні про що просити, але солдати мусять отримувати платню, аби жити чесно після закінчення війни. Люди вірять, що душа у вас — така справедлива, що ваша молитва зцілить від хвороби всяку твар, наче молитва праведника. Не відмовте мені в кількох словах з ваших вуст — і вони подіють, ніби чари, на сумніви, посіяні в нашій партиді[200], де всі як один — чоловіки.

— Ви чуєте, щó він каже? — звернувся Чарлз Ґулд до Антонії.

— Вибачте нам, ми в такій скруті! — квапливо вигукнула вона. — І тільки ваша вдача — це вона невичерпний скарб, який ще може врятувати всіх нас, ваша вдача, Карлосе, не ваше багатство. Благаю вас, дайте цьому чоловікові слово, що приймете будь-яку домовленість, якої досягне мій дядько з їхнім ватажком. Одне слово. Більшого він не хоче.

На місці придорожньої хатини не залишилось нічого, тільки величезна купа приску, яка далеко розсіювала червоні відблиски, і в їхньому дедалі тьмянішому світлі обличчя Антонії здавалось густо зашарілим від хвилювання. Чарлз Ґулд, лише трохи повагавшись, дав бажану обіцянку. Він нагадував людину, яка ризикнула ступити на стежку понад безоднею, де нíяк повернутись і єдиний шанс на порятунок — пробиратися вперед. Уповні зрозумів це в ту мить, коли опустив очі на дона Хосе — той важко дихав, простертий на ношах поруч із випростаною Антонією, подоланий ненастанною боротьбою із силами моральної темряви, чиї трясовини породжують почварні злочини та почварні ілюзії. Посланець Ернандеса кількома словами висловив своє цілковите задоволення. Антонія стоїчно опустила вуаль, борючись із бажанням розпитати про Деку та його втечу. А Іґнасіо понуро зиркнув через плече.

— Гарненько подивіться на мулів, mi amo[201], — пробурчав він. — Ви вже ніколи їх не побачите.

Розділ IV

Чарлз Ґулд повернув до міста. Зубчасті шпилі Сьєрри зачорніли перед ним на тлі ясного світання. Часом якийсь закутаний у лахміття леперо шмигав за ріг порослої травою вулиці перед дзвінкими копитами його коня. За мурованими огорожами в садках гавкали собаки, і холод снігів, мовби прямо з гір, осідав безбарвним світлом на шпаристу бруківку та будинки із зачиненими віконницями, напівзруйнованими карнизами та голими латками облуплених пілястрів на фасадах. Ранкова заграва боролася з темрявою під аркадами Пласи, де не було й сліду щоденного базару та селян, які зазвичай розкладали там на низьких лавках під величезними парасолями з циновок свій товар: кýпи фруктів, в’язки прикрашених квітами овочів; не було веселої ранкової метушні селюків, жінок, дітей та віслюків з поклажею. На просторій площі стояли лише поодинокі групки революціонерів, і всі вони дивилися з-під насунутих на брови капелюхів в одному напрямку, очікуючи бодай якихось новин з Рінкона. У найбільшій з цих групок усі як один повернули голови, коли повз них проїжджав Чарлз Ґулд, і погрозливо закричали йому вслід:

— Viva la libertad!

Чарлз Ґулд поїхав далі й завернув до брами свого будинку. На патіо, притрушеному соломою, один тубілець з помічників-практикантів доктора Моніґема сидів на землі, спершись спиною на парапет фонтана, і неквапно перебирав струни гітари, а дві дівчини з простолюду, стоячи перед ним, тупцювали й махали руками, мугикаючи народну танцювальну мелодію.

Друзі та родичі вже позабирали більшість поранених — жертв дводенних заворушень, але ще можна було побачити поодинокі постаті, які сиділи, похитуючи забинтованими головами в такт музиці. Чарлз Ґулд спішився. З дверей пекарні вийшов заспаний мосо і взяв коня за вуздечку; практикант поспіхом намагався сховати свою гітару; дівчата, не знітившись, усміхнено відступили назад, а Чарлз Ґулд, прямуючи до сходів, мимохідь помітив у темному кутку патіо ще двох людей: смертельно пораненого карґадора та жінку, яка уклякла коло нього, — вона квапливо жебоніла молитви, водночас намагаючись просунути в задерев’янілі губи вмирущого шматочок помаранчі.

У легковажності та стражданнях цього невиправного народу проступав нещадний лик марноти марнот, нещадно змарновані життя та смерті, викинуті на вітер у даремному прагненні доскочити свого раз і назавжди. На відміну від Деку, Чарлз Ґулд не міг легковажно грати роль у трагічному фарсі. Для нього цей фарс був досить-таки трагічним, а от комізму він у ньому ніякого не бачив. Дуже потерпав від самовпевненості безнадійної глупоти. Був надто послідовно практичним і надто ідеалістичним, аби його тішив цей чорний гумор, як тішив він Мартіна Деку, матеріаліста з багатою уявою, який дивився на життя крізь призму неупередженого скептицизму. Чарлзові, як і всім нам, компроміси з совістю здавалися ще потворнішими на тлі поразки. Його навмисна мовчазність вберігала його від явного лицемірства, але Ґулдова концесія все ж підступно розбещувала його помисли. «Сам мав би знати, — казав він про себе, спершись на балюстраду “корредору”, — що з ріб’єризму нічого не вийде». Копальня розбещувала його помисли, бо мусив,