Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Я вирішив вас не затримувати, сеньйоре Мітчелле. За натурою я вибачливий. Відпускаю вас. Але хай це буде вам наука.

Характерний сулакський світанок, який ніби розгоряється далеко на заході й сунеться на схід, у тінь гір, змішався з червонястим світлом свічок. Капітан Мітчелл, на знак зневаги й байдужості, блукав поглядом по всій кімнаті, й ураз уп’явся очима в лікаря, який уже примостився на підвіконні одного з вікон, прикривши повіки, недбалий і задумливий, — а може, засоромлений.

Сотільйо, розвалившись у великому кріслі, зауважив:

— Треба думати, що почуття кабальєро продиктують вам належну відповідь.

Він зачекав, але капітан Мітчелл і далі німував, радше від граничного обурення, ніж з обґрунтованих міркувань; Сотільйо повагався, глянув на лікаря, який звів очі догори й кивнув, а тоді трохи натужно повів далі:

— Ось, сеньйоре Мітчелле, ваш годинник. Бачите, як поспішно і несправедливо ви засудили моїх патріотичних солдатів.

Відкинувшись у кріслі, він посунув руку по столу і злегка відштовхнув від себе годинника. Капітан Мітчелл з неприхованим завзяттям підійшов, підніс годинник собі до вуха, тоді холоднокровно опустив до кишені.

Здавалося, Сотільйо опанувала безмірна знеохота. Він знову глянув убік на лікаря, який втупився в нього незмигним поглядом.

Але щойно капітан Мітчелл повернувся, щоб іти, навіть не кивнувши й не удостоївши полковника погляду, той поспішив додати:

— Можете іти й зачекати внизу на сеньйора лікаря, якого я теж збираюся звільнити. Ви, іноземці, — особи незначні, як на мене.

Він видушив із себе недоречний легкий смішок, і капітан Мітчелл уперше подивився на нього з певною цікавістю.

— Згодом закон візьме до уваги ваші провини, — заквапився Сотільйо. — Але як на мене, ви можете жити вільно, без варти, без нагляду. Ви чуєте, сеньйоре Мітчелле? Можете повертатися до своїх справ. Ви не варті моєї уваги. Мене цікавлять питання найвищої ваги.

Капітан Мітчелл був майже готовий відповісти. Йому було неприємно, що його звільняють в образливій формі, але його душу гнітив брак сну, ненастанні турботи, глибоке розчарування через жахливий кінець операції з порятунку срібла. Він щосили приховував свою тривогу — можливо, не за себе, а за все загалом. Виразно відчував, що за його спиною щось коїться. Виходячи, він навмисно навіть не глянув на лікаря.

— Тварюка! — кинув Сотільйо, коли двері зачинились.

Доктор Моніґем зісковзнув з підвіконня і, засунувши руки в кишені свого довгого сірого запорошеного пальта, ступив кілька кроків по кімнаті.

Сотільйо підвівся і, заступивши лікареві дорóгу, зміряв його поглядом з голови до ніг.

— Тож ваші співвітчизники не дуже то виявляють вам довіру, сеньйоре докторе. Недолюблюють вас, еге ж? Чого б це, цікаво?

Лікар, піднявши голову, відповів довгим безживним поглядом і сказав:

— Може, тому, що я надто довго живу в Костаґуані.

Сотільйо блиснув білими зубами з-під чорних вусів.

— Ага! Але ж ви себе любите, — підбадьорив він лікаря.

— Дайте їм спокій, — сказав лікар, уп’явшись у вродливе обличчя Сотільйо тим самим безживним поглядом, — і вони дуже скоро зрадять самі себе. До речі, можна, я спробую розговорити дона Карлоса?

— Ах, сеньйоре докторе! — відповів, хитаючи головою, Сотільйо. — Ви — людина жвавого розуму. Ми створені, аби порозумітися.

Він відвернувся. Не міг більше зносити той безвиразний застиглий погляд, у якому відчувалась якась непроникна порожнеча, мов чорна безодня.

Навіть у людини зовсім без морального чуття залишається здатність розпізнавати ницість, бо це річ звичайна, а тому цілком зрозуміла. Сотільйо думав, що доктор Моніґем, такий відмінний від усіх європейців, готовий продати своїх співвітчизників та Чарлза Ґулда, свого працедавця, за певну частку срібла Сан-Томе. За це Сотільйо його не зневажав. Брак морального чуття мав у полковника закоренілий і наївний характер. Межував із тупістю, моральною тупістю. Сотільйо не вважав вартим осуду нічого, що служило його цілям. І все-таки він зневажав доктора Моніґема. Мав до нього величезне щире презирство. Зневажав його від усього серця через те, що взагалі не збирався ніяк винагороджувати лікаря за зраду. Зневажав його не як людину без совісті й честі, а як дурня. Проникливо розкусивши вдачу Сотільйо, доктор Моніґем цілковито його обманув. Тож полковник вважав лікаря дурнем.

Відколи Сотільйо прибув до Сулако, його наміри зазнали певних змін.

Він уже не прагнув політичної кар’єри в адміністрації Монтеро. Вагався щодо безпеки цього шляху. Коли він дізнався від головного інженера, що вдень йому майже напевно доведеться зіткнутись лицем до лиця з Педро Монтеро, його погані передчуття щодо цього значно підсилилися. Guerrillero, брат генерала, — у просторіччі Педріто — мав своєрідну репутацію. Мати з ним справу було небезпечно. Спершу Сотільйо мав неокреслені плани захопити не лише срібло, а й самé місто, а потім поторгуватись на дозвіллі. Але перед лицем фактів, про які він довідався від головного інженера (який дуже відверто пояснив йому всю ситуацію), його відвага, якою він і так не дуже-то міг похвалитися, змінилась дуже обережними ваганнями.

— Армія — ціла армія під проводом Педріто перейшла через гори, — повторював він, не в змозі приховати свого жаху. — Якби я почув цю новину не від людини вашого становища, то ніколи б у це не повірив. Приголомшливо!

— Військове з’єднання, — чемно виправив його інженер. Він досягнув своєї мети. Вона полягала в тому, щоб на ще кілька годин уберегти Сулако від будь-якої військової окупації, аби дати змогу покинути місто тим, кого спонукав до цього страх. У загальному сум’ятті деякі родини сподівалися втекти дорóгою на Лос-Атос, що залишалась відкритою через відхід у напрямі Рінкона озброєної черні на чолі з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо, яка з ентузіазмом поспішала привітати Педро Монтеро. То була поспішна і ризикована втеча, але подейкували, що втікачів прихищав Ернандес, який засів зі своєю бандою в лісах під Лос-Атос. Головний інженер знав, що чимало його знайомих схилялося до такої втечі.

Зусилля отця Корбелана у справі цього найблагочестивішого з розбійників були не зовсім безплідні. Глава адміністрації Сулако в останній момент зглянувся на наполегливі прохання священника і підписав попереднє розпорядження надати Ернандесові звання генерала та офіційно закликати його в цій новій іпостасі, аби він підтримував у місті порядок. Фактично ж глава адміністрації, розуміючи, що становище безнадійне, не переймався тим, щó він підписує. То був останній офіційний документ, який він підписав, перш ніж покинув палац Інтенденсії і знайшов притулок у конторі ОПСК. Але навіть якби він планував, що його акт набуде чинності, вже було надто пізно. Повстання, якого