Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
А отець Корбелан, утікши до Ернандеса, мав згаданий документ у кишені — офіційний папір, що перетворював бандита на генерала, вікопомний останній офіційний акт ріб’єристської партії, чиїми гаслами були порядність, мир і прогрес. Мабуть, ні священник, ні бандит не добачали в цьому іронії. Напевно, отець Корбелан знайшов посланців і послав їх до міста, бо вже на другий день заворушень розійшлися чутки, що Ернандес на дорозі до Лос-Атос готовий прихистити тих, хто віддасться під його оборону. І справді: у місті з’явився дивний вершник, підстаркуватий та хвацький, і їхав повільно, роздивляючись фасади домів, ніби ніколи раніше не бачив таких високих будівель. Перед собором він спíшився і, перекинувши вуздечку через плече та поклавши капелюха перед собою на землю, став посеред Пласи навколішки, схилив голову, перехрестився і якусь хвилю бив себе рукою в груди. Знову сівши на коня і безстрашно, але не вороже, оглянувши купку народу, яка зібралась подивитись на його публічне боговшанування, він запитав, де розташована «каса» Авельяносів. У відповідь простяглось десятків зо два рук, вказуючи пальцями в напрямі Calle de la Constitutión.
Вершник поїхав далі, лише раз принагідно, заради цікавості, піднявши очі на вікна клубу Amarilla на розі. Його громовий голос раз у раз викрикував серед порожньої вулиці:
— Де «каса» Авельяносів? — аж поки йому не відповів переляканий воротар, і тоді вершник зник у брамі.
Листа, якого він привіз, написав отець Корбелан олівцем при вогнищі в таборі Ернандеса, і був адресований донові Хосе, про чий критичний стан священник нічого не знав. Листа прочитала Антонія і, порадившись із Чарлзом Ґулдом, переслала його для інформації джентльменам, які отаборились у клубі Amarilla. А вона сама вирішила приєднається до свого дядька, вона довірить життя батька в його останній день — можливо, навіть останні години — опіці бандита, чиє існування було протестом супроти свавільної тиранії всіх поспіль партій, супроти моральної темряви, яка панувала в країні. Краще вже затінок лісів під Лос-Атос, бо повне скрут життя в обозі розбійницької ватаги не таке принизливе. Антонія всією душею підхопила той упертий виклик, який кинув недолі її дядько. Нею керувала віра в чоловіка, якого вона любила.
У своєму посланні генеральний вікарій головою ручався за вірність Ернандеса. На доказ цього він зазначав, що той довгі роки нікому не підпорядковувався. У цьому листі ідея Деку щодо нової Західної Держави (чиє процвітання та стабільність нині — факт загальновідомий) уперше набула громадського розголосу і була вжита як аргумент. Ернандес, колишній бандит і останній генерал ріб’єристів, був певен, що зможе втримати у своїх руках територію між лісами під Лос-Атос та узбережжям, аж поки отой самовідданий патріот, дон Мартін Деку, приведе генерала Барріоса назад у Сулако, аби відвоювати місто.
«Це воля самого Неба. Провидіння — на нашому боці», — писав отець Корбелан; нíколи було роздумувати над цим твердженням чи сперечатися з ним, і якщо дискусія, яка розгорілась після прочитання цього листа у клубі Amarilla, була бурхлива, та, проте, і короткочасна. У загальному сум’ятті краху дехто привітав цю ідею з радісним подивом, немов чудове відкриття нової надії. Інших привабили перспективи негайної особистої безпеки для їхніх жінок і дітей. А більшість ухопилася за це так, як хапається за соломинку потопельник. Отець Корбелан несподівано пропонував їм порятунок від Педріто Монтеро з його llaneros у спілці з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо та їхньою озброєною черню.
Усю решту дня у великих кімнатах клубу Amarilla далі точилася жвава дискусія. Навіть ті його члени, які вартували біля вікон з гвинтівками та карабінами, стежачи за кінцем вулиці на випадок нового наступу простолюду, викрикували через плече свої міркування та аргументи. Коли смеркло, дон Хусте Лопес запросив тих кабальєро, які підтримували його погляди, вийти до «корредору», де за маленьким столиком при світлі двох свічок заходúвся укладати звернення, чи радше урочисту відозву, до Педріто Монтеро, яку мала вручити йому делегація з тих членів асамблеї, які вирішили залишитись у місті. Дон Хусте мав на думці вмилостивити Педріто, аби врятувати бодай парламентський устрій. Сидячи перед чистим аркушем паперу з гусячим пером у руці та в тісному колі прибічників, він повертався вправо і вліво, повторюючи з урочистим притиском:
— Кабальєро, прошу секунду тиші! Секунду тиші! Нам треба пояснити, що ми щиросердно віддаємо належне доконаним фактам.
Вимовивши цю фразу, він, схоже, дістав меланхолійне задоволення. Гамір голосів довкола нього ставав дедалі натужніший і хрипкіший. У раптових паузах схвильовані гримаси облич ураз застигали у глибокому пригніченні.
Тим часом почалася втеча. Повні дам і дітей «каррети» котились, похитуючись, через Пласу в супроводі піших чи кінних чоловіків; групи вершників верхи на мулах та конях їхали слідом; найбідніші вирушали в путь пішки, чоловіки й жінки, несучи клунки, притискаючи до грудей немовлят, ведучи попід руки старих, тягнучи за собою старших дітей. Коли Чарлз Ґулд, залишивши лікаря та головного інженера в «казі» Віол, в’їхав верхи до міста портовими воротами, то всі, хто хотів тікати, вже втекли, а решта забарикадувалась у своїх будинках. На всій темній вулиці був лише один світлий острівець, де мерехтіли ліхтарі й ворушились людські постаті, і там сеньйор адміністрадóр упізнав екіпаж своєї дружини, який очікував біля дверей будинку Авельяносів. Він майже непомітно під’їхав ближче і мовчки дивився, як його власні слуги виносили з брами дона Хосе Авельяноса, який із заплющеними очима та нерухомими рисами здавався зовсім безживним. Чарлзова дружина та Антонія йшли обабіч імпровізованих нош, які негайно були поміщені в екіпаж. Жінки обнялись, а тимчасом по другий бік ландо посланець отця Корбелана з нечесаною бородою, що була припорошена сивиною, і високими бронзовими вилицями не зводив з них очей,
