Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Я не відповідаю за великого капатаса, — пробурмотів лікар, відходячи.
Лікар подався сходами нагору, до кімнати Чарлза Ґулда, але в останній момент завагався і, знизавши перекошеними плечима, відступив від дверей та почав поспішно скрадатись «корредором» у пошуках «камеристи» пані Ґулд.
Леонарда сказала йому, що сеньйора ще не вставала. Сеньйора доручила їй потурбуватися про доньок того італійця-посадеро. Вона, Леонарда, поклала їх у ліжко у власній кімнаті. Білява дівчинка поплакала-поплакала, та й заснула, а чорнява — старша — так і не зімкнула очей. Вона сиділа в ліжку, підтягнувши простирадла собі просто до підборіддя, і незмигно дивилась перед собою, мов маленька відьма. Леонарда не схвалювала того, що в будинок впустили дітей Віоли. Вона пояснила свої почуття байдужим тоном, і таким самим тоном поцікавилася, чи вмерла вже їхня мати. Щодо сеньйори, то вона, певно, спить. Відколи вона пішла до своєї кімнати, провівши донью Антонію з її вмирущим батьком, з-за дверей не долинало ні звуку.
Лікар, отямившись від глибокої задуми, різко попросив її негайно поклúкати господиню. Він пошкутильгав чекати на пані Ґулд до «сали». Був дуже стомлений, але надто схвильований, щоб сідати. У цій великій тепер порожній вітальні, у якій його зів’яла душа відсвіжилась по багатьох посушливих роках, а його ізгойський дух мовчки приймав терпимість багатьох побіжних поглядів, він блукав тепер навмання поміж стільців та столів, аж поки бистрим кроком не ввійшла пані Ґулд, загорнута в ранковий капот.
— Ви знаєте, що я не схвалював відправку срібла, — відразу почав лікар, ніби роблячи передмову до розповіді про свої нічні пригоди разом з капітаном Мітчеллом, головним інженером та старим Віолою у штабі Сотільйо. Лікар мав своє особливе бачення цієї політичної кризи, і вивезення срібла здавалося йому кроком нерозважним та приреченим на невдачу. Це те саме, якби генерал напередодні битви з якихось неясних міркувань відіслав геть найкращу частину своїх військ. Зливки можна ж було десь так заховати, щоб їх легко було дістати в разі потреби запобігти небезпекам, які загрожуватимуть Ґулдовій концесії. Але адміністрадóр діяв так, ніби величезний вплив і процвітання копальні тримаються на чесних методах, на розумінні корисності. А нічого подібного. Уживався єдино можливий метод. Усі ці роки Ґулдова концесія відкуповувалась, аби йти своїм шляхом. Паскудний то був процес. Він, Моніґем, цілком розумів, що Чарлза Ґулда від цього нудило і що він зійшов з давньої стежки, аби підтримати безнадійну спробу реформ. Лікар не вірив у можливість реформ у Костаґуані. І тепер копальня знову повернулась на давню стежку в іще гірших умовах, бо віднині їй доведеться мати справу не лише з жадібністю, викликаною її багатствами, а й з обуренням, пробудженим її спробою звільнитися з пут корупції. Це — розплата за поразку. Лікаря непокоїло те, що Чарлз Ґулд, на його думку, проявив слабкість у вирішальний момент, коли єдиним шансом на порятунок було просте повернення до старих методів. Слабкістю було прислухатися до зухвалого плану Деку.
Лікар простер руки догори, вигукуючи:
— Деку! Деку!
І зашкутильгав по кімнаті, сердито посміюючись. Багато років тому обидві його щиколотки були серйозно пошкоджені під час певного розслідування, провадженого в зáмку Санта-Марти комісією, яка складалася з військових. Про її призначення їм несподівано оголосив серед ночі Ґусман Бенто — громовим голосом, наморщивши лоба і блискаючи очима. Старий тиран, сказившись від одного зі своїх раптових нападів підозріливості, белькотів заклики до вірності впереміш із прокляттями та страхітливими погрозами. Камери та каземати зáмку на горі вже були повні в’язнів. Комісія відповідала за викриття жахливої змови проти Громадянина і Спасителя Вітчизни.
Страх навіженого тирана виразився у квапливій жорстокості слідства. Громадянин і Спаситель не звик чекати. Змова мала бути викрита. У внутрішніх подвір’ях зáмку лунало брязкання кайданів на ногах арештованих, звуки ударів, крики болю, а старші офіцери, з яких складалась комісія, гарячково працювали, приховуючи своє пригнічення та побоювання один від одного, а особливо від свого секретаря, отця Берона, військового капелана, який у ті часи тішився великою довірою Громадянина і Спасителя. Той піп був дебелий сутулий тип, товстий і м’якотілий, неохайним, із зарослою тонзурою на маківці пласкої голови, з тьмяно-жовтим обличчям, у лейтенантському мундирі, з масними плямами по всьому переду і з маленьким хрестиком, вишитим білими нитками, зліва на грудях. Мав масивний ніс та відвислу нижню губу. Доктор Моніґем ще й досі його пам’ятав. Пам’ятав попри всю свою силу волі, напружену до краю, аби забути. Ґусман Бенто долучив отця Берона до комісії явно з тією метою, щоб його просвічена ревність допомагала їй у її трудах. Доктор Моніґем ніяк не міг забути ні ревності отця Берона, ні його обличчя, ні безжального монотонного голосу, яким той вимовляв слова:
— То тепер ти зізнáєшся?
Він не здригався від цих спогадів, але вони зробили з нього того, ким він був в очах респектабельних людей, — людину, яка не дбає про загальні правила доброго тону, щось середнє між тямущим волоцюгою та лікарем із сумнівною репутацією. Але не всі респектабельні люди мали належну делікатність почуттів, аби зрозуміти, з яким душевним неспокоєм і з якою точністю деталей доктор Моніґем, медик копальні Сан-Томе, згадував отця Берона, військового капелана і колишнього секретаря військової комісії. Після всіх цих років доктор Моніґем у своїй квартирі при шпиталі в ущелині Сан-Томе пам’ятав отця Берона так само чітко, як і завжди. Згадував того попа ночами, часом і вві сні. У такі ночі лікар чекав на світанок із запаленою свічкою і, міряючи кроками кімнати, вдивлявся у свої босі ноги, міцно обхопившись руками. Уявляв собі отця Берона сидячим на чолі довгого чорного столу, за яким видно ряд голів, плечей та еполетів військових — членів комісії, які покусують гусячі пера і втомлено, з нетерплячим презирством вислуховують протести якогось в’язня, котрий закликає небеса у свідки своєї невинуватості, аж поки він, Берон, не вибухне:
— Яка користь від марнування часу на жалюгідні нісенітниці! Дайте-но я виведу його надвір на часинку.
І отець Берон виходив надвір услід за закутим у брязкучі кайдани в’язнем, якого вело двоє солдатів. Такі антракти повторювались день у день, багато разів, з багатьма в’язнями. Коли в’язень повертався, то був готовий у всьому зізнатися, про що заявляв отець Берон, нахиляючись над столом з тупим відразливим поглядом, притаманним ненажерам після ситної їди.
Інквізиторські інстинкти попа не дуже потерпали через брак класичного інструментарію інквізиції. У жоден період світової історії люди не мали труднощів з тим, як завдавати душевних та тілесних мук своїм ближнім. Нахил
