Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

трохи відійшли від стану цілковитої дикості, вона уявлялася вершиною кмітливості та доброчесності. Фольклор усіх націй свідчить, що первісне людство розглядало дворушність та підступність укупі з фізичною силою як героїчні чесноти, навіть більші, ніж хоробрість. Перемога над ворогом була подвигом життя. Хоробрість — річчю самозрозумілою. А от застосування розуму викликáло подив і повагу. Підступи, якщо вони не вели до поразки, пошановувались, а проста розправа над заскоченим зненацька ворогом не пробуджувала інших почуттів, крім радощів, гордощів і захвату. Можливо, річ не в тім, що ті первісні люди були віроломніші, ніж їхні нинішні нащадки, але вони йшли до своєї мети прямішим шляхом і були безхитрісніші, визнаючи успіх за єдиний моральний критерій.

Відтоді ми змінилися. Застосування розуму викликає менше подиву і ще менше поваги. Але неосвічені варвари-степовики, залучені до громадянської війни, охоче йшли за ватажком, якому вдавалось передавати їм їхніх ворогів, так би мовити, просто в руки. Педро Монтеро мав талант присипляти у своїх недругів відчуття небезпеки. А оскільки люди опановують мудрість надзвичайно повільно і завжди готові повірити обіцянкам, які лестять їхнім таємним надіям, то Педро раз у раз досягав успіху. Чи то бувши лише слугою, чи якимось дрібним чиновником у костаґуанській місії в Парижі, але щойно почув, ніби його брат вигулькнув зі своєї всіма забутої прикордонної «командансії», він прожогом повернувся на батьківщину. Завдяки своєму вмінню викликáти довіру примудрився обманути очільників ріб’єристського руху в столиці, і навіть проникливому агентові копальні Сан-Томе не вдалось його розкусити. Враз він набув величезного впливу на свого брата. Вони були дуже подібні зовні, обидва — лисі, зі жмутками дрібнокучерявого волосся над вухами, що свідчило про домішок негритянської крові. От тільки Педро був нижчий, ніж генерал, та й загалом тендітніший, мав здатність мавпувати всі зовнішні ознаки витонченості й непересічності та папужий талант до мов. Обидва брати здобули початкову освіту завдяки щедротам одного видатного європейського мандрівника, камердинером якого був їхній батько під час його подорожей углиб Костаґуани. Генералові Монтеро це дало змогу вибитись у люди. Педріто, молодший, невиправний ледащо і нехлюй, безцільно дрейфував від берега до берега, вештався біля контор, нав’язувався іноземцям у ролі провідника, жив з легких та сумнівних підробітків. Здібність до читання йому не дала анічогісінько, хіба що в голову напхалось повно безглуздих фантазій. Його вчинки зазвичай диктувались такими неймовірними мотивами, що людина з раціональним складом мислення не могла їх розгадати.

Отже, попервах агент Ґулдової концесії в Санта-Марті приписав йому здоровий глузд і навіть здатність тримати в шорах вічно незадоволене марнославство генерала. Йому й на думку не спадало, що Педріто Монтеро, чи то лакей, чи то писарчук, який мешкав на мансардах різних паризьких готелів, де костаґуанська місія зазвичай селила своїх достойників-дипломатів, поглинав найлегші для сприйняття історичні праці французькою мовою, як-от книжки Ембера де Сент-Амана про Другу імперію. А ще Педріто був приголомшений розкошами блискучого двору і плекав плани й собі там осісти; як і герцог де Морні, він прагнув поєднувати життя у своє задоволення з політичною діяльністю й усіляко насолоджуватись повнотою влади. Про це ніхто й не здогадувався. І все ж це була одна з безпосередніх причин монтеристської революції. Це здасться не таким уже й неймовірним, якщо зважити на те, що глибинні причини були такі самі, як завжди, і коренились у політичній незрілості народу, неробстві вищих верств і невігластві нижчих.

Педріто Монтеро вбачав у піднесенні свого брата відкритий шлях до втілення своїх найшаленіших фантазій. Ось що зробило монтеристське pronunciamiento таким невідворотним. Можливо, від самого генерала можна було б відкупитися, втихомирити його лестощами, послати з дипломатичною місією до Європи. Але брат під’юджував його від початку до кінця. Педріто Монтеро хотів стати найблискучішим державним діячем Південної Америки. Найвищої влади він не бажав. Власне, боявся пов’язаної з цим праці та ризику. Передусім, навчений своїм європейським досвідом, він мав намір збити серйозний капітал для самого себе. З прицілом на цю мету він наступного ж дня після переможної битви дістав від брата дозвіл перекинутись через гори й захопити Сулако. Сулако було краєм майбутнього процвітання, обраним краєм матеріального прогресу, єдиною провінцією республіки, до якої мали інтерес європейські капіталісти. Педріто Монтеро, наслідуючи приклад герцога де Морні, гадав відхопити свій шмат від цього пирога. Ось які наміри він мав у дослівному сенсі. Тепер, коли його брат — правитель країни, чи то як президент, диктатор, чи навіть як імператор — а чому б не імператор? — він мав намір домагатися частки від кожного підприємства — залізниць, копалень, цукрових господарств, бавовнопрядильних фабрик, землеволодінь, від усіх виробництв без винятку — як плати за свою протекцію. Бажання якомога швидше опинитись на місці й було справжньою причиною славетного переходу через гори разом із десь двома сотнями llaneros — вихватки, небезпечність якої він спершу не міг чітко уявити через свою нетерплячість. З огляду на чимало перемог йому здавалося, що той, хто має прізвище Монтеро, повинен бути господарем ситуації, і не менше. Ця ілюзія спокусила його на необачність, яка тепер ставала для нього очевидною. Коли він їхав верхи на чолі своїх llaneros, то шкодував, що їх так мало. Бурхливий захват городян знову надав йому впевненості. Вони кричали: «Viva Монтеро! Viva Педріто!» Аби ще більше розбурхати їхній захват і заради того задоволення, яке він зазвичай знаходив в удаванні, він закинув віжки на шию свого коня і фамільярно-довірочним жестом, який справив величезне враження, обіруч узяв під руки сеньйорів Фуентеса і Ґамачо. У такій позі, на коні, якого вів за вуздечку обірваний міський мосо, він тріумфально проїхав Пласою до дверей Інтенденсії. Її старі похмурі стіни ніби аж дрижали від вигуків, які стрясали повітря і заглушували громохке бевкання соборних дзвонів.

Педро Монтеро, брат генерала, спішився серед галасливої спітнілої юрби прихильників, яких люто відтісняли національні гвардійці в обшарпаних мундирах. Зійшовши на кілька сходинок, він оглянув великий натовп, який на нього витріщався, і пощерблені кулями мури будинків навпроти, злегка затягнуті пронизаною сонцем млистою курявою. На іншому кінці площі впадало в очі слово Porvenir, складене з величезних чорних заголовних літер поміж розбитих вікон, і він з насолодою подумав про час помсти, бо ж був більш ніж певен, що Деку потрапить йому до рук. Ліворуч від нього Ґамачо, здоровенний і розпашілий, витираючи рукою заросле щетиною упріле лице, вищирився від дурних веселощів і оголив ряд жовтих іклів. Праворуч від нього маленький і худенький сеньйор Фуентес спостерігав, стиснувши губи, за тим, що відбувається.