Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Юрба витріщалась, дослівно пороззявлявши роти, і аж затамувала подих від напруженого чекання, ніби сподівалася, що великий guerrillero, славетний Педріто, враз почне осипáти її якимись видимими щедротами. А почав він — промову. Почав з того, що викрикнув слово «Громадяни!», яке докотилось аж до тих, хто стояв посередині Пласи. Згодом більшій частині громадян залишилось чаруватися хіба що жестами оратора, який ставав навшпиньки, здіймав руки над головою, стиснувши кулаки, прикладав долоню до серця, зблискував сріблистими білками вирячених очей, щось ніби розмітав руками, на щось ніби вказував, когось ніби обіймав, фамільярно клав руку на плече Ґамачо, робив офіційні вітальні жести маленькому сеньйорові Фуентесу в чорному сюртуці, адвокатові, політику і щирому другові народу. З вуст тих, хто стояв найближче, зненацька зривались вигуки «Viva!», безладно розходились до країв натовпу, мов полум’я, що перебігає сухою травою, і завмирали десь ген глибоко у вулицях. У перервах над заюрмленою Пласою нависала важка тиша, в якій рот промовця далі відкривався та закривався, і поодинокі фрази — «щастя народу», «сини батьківщини», «увесь світ, el mundo entiero», — перетворюючись на слабке бриніння, тонке, ніби дзижчання москіта, долинали навіть до затоплених людом сходів собору. А оратор бив себе в груди, і здавалося, що він гарцює, мов кінь, між двома своїми прибічниками. То був прикінцевий апофеоз його промови. Тоді дві менші постаті зникли з очей публіки, а здоровенний Ґамачо, залишившись сам, виступив наперед і високо підніс над головою свого капелюха. Потім гордо надів його і загорлав: «Ciudadanos!»[203]. Сеньйора Ґамачо, колишнього бродячого торговця з Кампо, Commandante Національної гвардії, привітав глухий гул.

А Педріто Монтеро походжав на другому поверсі Інтенденсії з однієї розгромленої кімнати в другу й безперестанку бурчав:

— Що за дурість! Що за погром!

Сеньйор Фуентес, який ходив за ним слідом, переривав свою мовчанку і бубонів:

— То все робота Ґамачо та його гвардійців, — а тоді, схиливши голову на ліве плече, стискав губи так тісно, аж у кутиках з’являлось по маленькій ямочці. Він мав у кишені призначення на главу міської адміністрації, і йому не терпілося взятися до виконання своїх обов’язків.

Вони стояли без діла посеред присмерку і спустошення в довгій залі для прийнять з її високими дзеркалами, геть потрісканими від каміння, яким їх закúдали, з подертими драпуваннями та порваним на шмаття балдахіном над помостом у дальньому кінці, і крізь зачинені віконниці до них долинав басовитий гамір юрби та завивання Ґамачо, який виступав просто під вікном.

— Тварюка! — процідив крізь зуби його світлість дон Педро Монтеро. — Нам треба якомога швидше щось придумати, аби послати його та його гвардійців на бій з Ернандесом.

Новоспечений Gefe Político лише сіпнув головою вбік і випустив із сигарети клубок диму на знак своєї згоди з оцим методом визволення міста від Ґамачо та його небажаного наброду.

Педріто Монтеро з огидою дивився на геть голу, без килимів, підлогу та на ряд важких позолочених картинних рам, що оперізували кімнату, на залишки подертих і порізаних полотен, які колихались, мов вицвіле лахміття.

— Ми ж не варвари, — сказав він.

Ось що сказав його милість Педріто, улюбленець народу, guerrillero, знавець мистецтва лежання в засаді, якому його брат доручив на його ж власну вимогу відновити лад у Сулако на демократичних засадах. Напередодні ввечері, під час наради зі своїми партизанами, які вийшли зустріти його в Рінконі, він поділився своїми намірами з сеньйором Фуентесом:

— Довіряючи долю нашої коханої батьківщини мудрості й доблесті мого героїчного брата, непереможного генерала, ми маємо організувати всенародне голосування — з варіантами відповіді «так» і «ні». Референдум. Розумієте?

І сеньйор Фуентес, надувши обвислі щоки, злегка схилив голову наліво й випустив крізь стягнуті докупи губи тонкий блакитнуватий струмінь диму. Він зрозумів.

Його світлість сердився через те, що все навколо сплюндровано. У парадних залах Інтенденсії не лишилося жодного стільця, ні столу, ні софи, ні етажерки, ані консолі. Хоча його світлість аж пересмикувало від люті, однак від бурхливих проявів гніву його стримало відчуття сиротливості й самотності. Його героїчний брат був дуже далеко. А тим часом як же він сам збирається провести тут сієсту? Після року важкого таборового життя, який завершився скрутами й нестатками хвацького ривка до Сулако — до провінції, що за багатством і впливом була варта більше, ніж решта території республіки вкупі, — він сподівався знайти вигоди та розкоші в Інтенденсії. Поступово він розправиться навіть із Ґамачо. А тим часом на Пласі серед спеки, під яскравим сонцем далі тривала люба вухам простолюду промова сеньйора Ґамачо — ніби незугарні завивання якогось дрібного біса, вкинутого в розпечене до білого горно. Щомиті промовець мусив витирати залите потом обличчя своїм голим передпліччям, куртку він із себе зірвав, а рукави сорочки засукав значно вище за лікті, але крислатий заломлений набакир капелюх із білими перами далі красувався в нього на голові. Його проста душа тішилася цим знаком його звання Commandante Національної гвардії. Його фрази вітав схвальний басовитий гамір. На його думку, негайно треба було оголосити війну Франції, Англії, Німеччині та Сполученим Штатам, які під приводом відкриття залізниць, гірничих підприємств, колонізації та під іншими отакими поверховими приводами прагнуть украсти в бідних людей їхні землі й за допомогою оцих варварів та паралітиків-аристократів перетворити їх на спрацьованих жалюгідних рабів. І леперо, матляючи навсібіч ріжками своїх брудних білих мант, схвально верещали. Єдина людина, здатна впоратися з цим патріотичним завданням, — переконливо завивав Ґамачо, — це генерал Монтеро. Його слухачі і з цим погодились.

Ранок тягнувся собі й тягнувся, натовп потрохи впадав у сум’яття, починав розходитися, крутитися. Дехто прагнув сховатись у затінку мурів та під деревами на Аламеді. Вершники острожили коней, з криками продираючись крізь юрбу, купки сомбреро, приплеснутих на головах задля захисту від прямовисного сонячного проміння, перетікали на вулиці, де відчинені двері пульперій відкривали заманливу сутінь і звідки лунало ніжне бриніння гітар. Національні гвардійці думали про сієсту, і красномовство Ґамачо, їхнього шефа, вичерпалося. Згодом, коли у прохолодніші післяполудневі години вони спробували зібратися знову ради подальшого обговорення громадських справ, кавалерійські підрозділи Монтеро, що отаборились на Аламеді, відігнали їх — без переговорів, поспіхом, націлившись довгими піками їм у спини, поки вони тікали, — аж до дальніх кінців вулиць. Національних гвардійців Сулако ці дії здивували. Але вони не обурились. У жодного костаґуанеро не викликають запитань дивацтва збройних сил. Вони тут звична річ. Гвардійці вирішили, що це, напевно, якісь адміністративні заходи, не інакше. Але справжню причину таких заходів їхні безпорадні мізки не могли второпати, а їхній очільник та оратор