Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

у щедротах своїх, ніби сама вивергала громохкі потоки руди з верхньої mesa, обдаровуючи трударів дарами добробуту, безпеки та справедливості. Він слухав розповідь про міські новини з цікавістю і водночас байдуже, ніби вони стосувались якогось іншого світу. І це правда — так воно для нього й було. За дуже небагато років у цих зацькованих напівдиких індіанцях розвинулось почуття приналежності до могутньої організації. Вони були міцно пов’язані з копальнею і пишались нею. Вона вселяла їм віру і довіру. Вони приписували їй захисні властивості та нездоланність, ніби вона була фетишем, виготовленим їхніми власними руками, бо ж були вони неосвічені, а в інших аспектах суттєво не відрізнялись від решти людей, які покладали безмежні надії на свої творіння. Алькальдові й на думку не спадало, що копальня може не захистити чи втратити свою силу. Хай собі городяни та мешканці Кампо переймаються політикою. Його кругле жовте обличчя з широкими ніздрями було незворушне і нагадувало ярий повний місяць. Він слухав схвильоване просторікування мосо без остраху, без подиву, взагалі не виявляв жодного почуття.

Падре Роман сидів пригнічений і погойдувався в гамаку, вчепившись руками в його край і майже торкаючись ногами землі. Не так впевнено, але в такому самому невіданні, як і його паства, він спитав майора, щó, на його думку, тепер має статися.

Дон Пепе, сидячи на стільці прямо, ніби кілок проковтнув, спокійно поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі, яка вертикально стояла між його ніг, і відповів, що не знає. Копальню можна захистити від яких завгодно напасників, посланих, аби її загарбати. З іншого боку, якщо регулярне постачання долини з Кампо буде відрізане, то через її посушливий клімат голод змусить населення трьох селищ підкоритись. Дон Пепе незворушно змалював ці перспективи отцю Романові, котрий, як колишній похідний капелан, здатен був зрозуміти міркування військового. Вони розмовляли просто і прямо. Отця Романа засмучувала думка про те, що його пастві загрожує розбрідання або й поневолення. Він не мав ілюзій щодо її гіркої долі, й не через свою проникливість, а тому що надто часто бував свідком політичних звірств, які здавались йому неминучими й неуникненними в житті держави. Функціонування звичайних громадських інституцій дуже чітко уявлялось йому як низка лих, що спостигали окремих особистостей і логічно випливали одне з одного як наслідок людської ненависті, мстивості, дурості й невситимості, ніби роковані промислом Божим. Передбачливість отця Романа була продиктована його природним розумом, а його серце, що зберегло чулість і серед сцен різанини, грабунку та насильства, повставало проти цих лих тим більше, чим тісніші зв’язкú єднали його з їхніми жертвами. До індіанців, які жили тут у долині, він почував батьківську зверхність. П’ять років чи більше він вінчав робітників копальні Сан-Томе, хрестив їх, сповідав, відпускав їм гріхи й відспівував їх гідно та ревно — і вірив у святість цих треб, яка робила його пастирем цієї пастви в духовному сенсі. Його парафіяни були дорогі йому, утверджуючи його в почутті священницького верховенства. Пильна турбота пані Ґулд про цих людей збільшувала в очах священника їхню вагу, бо направду додавала ваги і йому самому. Розмовляючи з нею про незліченних селищних Марій і Бріґід, він відчував, як поглиблюється його людяність. Падре Роман був настільки чужий фанатизму, що це межувало з непристойністю. Англійська ж сеньйора, очевидно, була єретичкою, але водночас вона здавалась йому чудовою, просто ангелом. Коли він переживав з цього приводу збентеження почуттів, — гуляючи, наприклад, з требником під пахвою в широкій тіні тамаринда, — то зупинявся на хвильку, аби шумно вдихнути чималу понюшку тютюну, і глибокодумно хитав головою. На думку, щó тепер може спіткати найяснішу сеньйору, його брав дедалі більший острах. Він сказав про це схвильовано й півголосом. Навіть дон Пепе втратив на мить свою незворушність. Він напружено нахилився вперед.

— Послухайте, падре. Сам факт, що ті нечúсті на руку макаки з Сулако намагаються виторгувати ціну моєї честі, доводить, що сеньйор дон Карлос та всі в «касі» Ґулдів — цілі й неушкоджені. Щодо моєї честі, то вона — також ціла й неушкоджена, як відомо кожному чоловікові, жінці й дитині. Але негри-ліберали, які зненацька захопили місто, цього не знають. Bueno. Хай собі сидять і чекають. Поки вони чекають, шкоди від них жодної.

І до нього знову повернулась душевна рівновага. Повернулась легко, бо, хай там що станеться, а свою честь старого офіцера Паеса він збереже. Він пообіцяв Чарлзові Ґулду, що в разі наближення військової сили захищатиме ущелину сáме стільки часу, аби встигнути «за наукою» підірвати все підприємство, всі будівлі та майстерні копальні за допомогою великої кількості динаміту, аби загатити головний тунель уламками, зруйнувати дороги, висадити в повітря греблю, розтрощити славетну Ґулдову концесію на друзки, які б злетіли ввись над нажаханим світом. Копальня тримала Чарлза Ґулда такою самою мертвою хваткою, як і його батька. Проте ця гранична рішучість видавалась донові Пепе найприроднішою річчю у світі. Заходи дон Карлос уживав розсудливі. Усе було підготовано завбачливо і продумано до дрібниць. І дон Пепе умиротворено поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі й кивнув священникові. Від хвилювання отець Роман сипонув понюшку з пригорщі собі в обличчя й увесь замурзаний тютюном, з вибалушеними очима і не при собі вибрався з гамака та й заходúв туди-сюди, виявляючи свої почуття вигуками.

Дон Пепе пригладив свої сиві обвислі вуса, тонкі кінчики яких звисали значно нижче за чітко окреслену лінію його підборіддя, і промовив зі свідомою гордістю за свою репутацію:

— Отож, падре, я не знаю, щó трапиться. Але знаю, що, поки я тут, дон Карлос може говорити з цією макакою, Педріто Монтеро, і погрожувати йому знищенням копальні з цілковитою впевненістю, а той сприйме це серйозно. Бо люди мене знають.

Він трохи нервово засовав у губах сигару і повів далі:

— Але ці балачки — добрі для políticos. Я — чоловік військовий. Я не знаю, щó може статись. Зате знаю, щó треба зробити, — копальня має вирушити маршем до міста з гвинтівками, сокирами, ножами, прив’язаними до палиць, — por Dios. Ось що треба зробити. Лише…

Його згорнуті на ефесі руки сіпнулися. Сигара швидше засовалась у куточку вуст.

— І хто ж поведе колону, якщо не я? На жаль — зауважте — я дав слово честі дону Карлосові не дозволити, аби копальня потрапила до рук цим злодіям. На війні — ви це знаєте, падре, — вислід битв — непевний, а кого ж я можу залишити тут замість себе на випадок поразки? Вибухівка готова. Але щоб