Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Довго він дивився й дивився, а тоді відпустив притримувані галузки кущів, які враз зімкнулись, і, перейшовши на інший бік форту, оглянув порожню просторінь великої затоки. Ісабели масивно виступали з довгої червоної смуги на заході, яка дедалі вужчала, при самому обрії між їхніми чорними силуетами жевріла заграва, — і капатас подумав про Деку, який залишився там на самоті зі сріблом. Той чоловік був єдиний, хто турбувався, чи не потрапив він, Ностромо, до рук монтеристів, — з гіркотою міркував капатас. Та й то турбувався лише заради самого себе. Щодо решти причетних, то вони ані не знали правди, ані не турбувались. Те, що він колись почув від Джорджо Віоли, було дуже справедливе. Королі, міністри, аристократи, загалом багатії тримали народ у злиднях та упослідженні, тримали так, як тримають собак — для боїв та полювання собі на догоду.
Темінь неба насунулась на лінію обрію, оповиваючи всю затоку, її острівці та коханого Антонії, самого-самісінького разом зі сріблом на Великій кабелі. Повернувшись спиною до цієї незримої, але реальної картини, капатас сів долі та стис собі обличчя кулаками. Уперше в житті він відчув, щó таке нужда. Опинитись без грошей, ущент програвшись у монте в низенькій прокуреній кімнаті у posada Домінґо, де грало, співало й танцювало вечорами братство карґадорів, залишитися з порожніми кишенями після привселюдного нападу щедрості до дівиць peyne d'oro чи інших (байдуже, до яких) — у таких-от злиднях не було приниження. Ностромо залишався багатим на добру славу та репутацію. Але оскільки йому вже годі було гарцювати по вулицях міста і приймати шанобливі вітання по своїх звичних злачних місцях, то наш моряк і справді відчув себе злидарем.
У роті йому пересохло. Пересохло, як ніколи раніше, від довгого сну та вкрай тривожних думок. Можна сказати, що Ностромо відчув смак пилу та попелу, коли глибоко вп’явся зубами у плід життя, зголоднівши за славою. Не приймаючи кулаків з голови, він плюнув поперед себе — «тьфу» — і пробурмотів прокляття всім себелюбним багатіям.
Оскільки для Сулако, схоже, все пропало (він відчув це при пробудженні), то Ностромо зайшла в голову ідея взагалі покинути країну. На думку про це йому привиділись, ніби це починався ще один сон, стрімкі береги моря, яке не знає припливів та відпливів, з темними соснами по узвишшях та білими будинками, які низько спускаються до блакитного-блакитного моря. Він побачив пристані великого порту, до яких підпливають прибережні фелюги з розправленими, мов нерухомі крила, латинськими вітрилами, тихо ковзаючи між кінцями довгих, складених із квадратних кам’яних брил молів, які розташовані один до одного під кутом і обіймають гроно кораблів, пригортаючи їх до лона величного пагорба, всипаного палацами. Він пригадав ці краєвиди не без певних синівських почуттів, хоча на одній з оцих фелюг його, хлопчика, регулярно і жорстоко бив короткошиїй голений ґенуезець, обачний і недовірливий, який (на глибоке переконання Ностромо) обманом привласнив собі його сирітський спадок. Але, за милосердним присудом Божим, зло, спізнане у минулому, блякне у спогадах. Через відчуття самотності, покинутості й поразки думка про повернення до всього цього здалась Ностромо прийнятною. Але як же так? Повернутися? Босим і простоволосим, з однією лише картатою сорочиною та парою бавовняних calzoneros замість нажитого добра?
Славетний капатас, поставивши лікті на коліна й підперши кулаками щоки, розсміявся, глумлячись сам із себе, і знову з огидою сплюнув просто перед собою, в ніч. Неясні внутрішні враження всесвітньої катастрофи, які обсідають егоцентричну натуру при будь-якій серйозній перешкоді на шляху задоволення її найсильнішої пристрасті, мають гіркоту, близьку до гіркоти самої смерті. Ностромо був простої вдачі. Готовий був стати жертвою будь-якого вірування, забобону чи бажання так само легко, як дитина.
Як людина з добрим знанням цієї країни, він міг оцінити своє фактичне становище. Бачив його ясно. Ніби протверезів після довгого запою. Його вірністю скористались у своїх інтересах. Він переконав бригаду карґадорів стати на бік «бланко» й піти проти народу; дон Хосе вів з ним бесіди; отець Корбелан вдався до його послуг у переговорах з Ернандесом; було відомо, що дон Мартін Деку зав’язав з ним певною мірою приятельські стосунки, тож Ностромо міг вільно заходити до редакції Porvenir-у. Звичайно, все це йому лестило. Що йому до їхньої політики? Анічогісінько. І врешті-решт — Ностромо тут, Ностромо там — де Ностромо? Ностромо може зробити те і се — працювати цілий день і скакати верхи цілу ніч — погляньте лишень, він виявився помітним ріб’єристом, мішенню для будь-якої помсти, яку тепер, коли містом зрештою заволоділа партія Монтеро, лише може вигадати, приміром, Ґамачо. Європейці здались, кабальєро здались. Власне, дон Мартін пояснив, що це лише тимчасово — що він збирається привести на підмогу Барріоса. Де тепер ці плани — коли самого дона Мартіна (через чию іронічну манеру висловлюватися капатас завжди почувався якось неспокійно) закинуло на Велику Ісабелу? Усі здались. Здався навіть дон Карлос. Кваплива відправка срібла в море нічого іншого й не означала. Піддавшись свавільному пориву і поглянувши на все іншими очима, капатас карґадорів, мало не божеволів від обурення, не бачив ніде у світі навколо себе ні честі, ні відваги. Його зраджено!
Мовчазний і нерухомий, Ностромо сидів спиною до безмежної тьми моря, обличчям до величних силуетів шпилів, серед яких височіла млисто-біла сяйлива Іґерота, і тут знову голосно розсміявся, рвучко схопився на ноги і завмер. Треба йти. Але куди?
— Помилки немає. Вони тримають нас і нацьковують, мов собак, народжених для того, аби битись і полювати їм на догоду. Vecchio правду казав, — поволі й саркастично проказав він. Згадав, як старий Джорджо вийняв з рота люльку і кинув через плече ці слова в глибину їдальні, де було повно машиністів та монтерів із залізничного депо. Ця картина поклала кінець його ваганням у виборі мети. Він спробує знайти старого Джорджо, якщо зможе. Один Бог відає, щó з ним тепер! Ностромо зробив кілька кроків, тоді знову зупинився і похитав головою. Ліворуч і праворуч, попереду і позаду нього таємничо шелестіли в темряві низькорослі чагарники.
— Тереза також мала рацію, — додав він тихо з відтінком побожного остраху. Його непокоїло питання, чи вмерла
