Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Ну й питання! Хто ж учора ввечері міг би привезти для неї священника?

— Упокой, Господи, її душу! — вигукнув Ностромо з похмурим і невтішним запалом, але доктор Моніґем не встиг здивуватись, бо, повертаючись до їхньої попередньої розмови, капатас похмуро повів далі: — Sí, сеньйоре докторе. Як ви й сказали, це моя власна справа. Дуже відчайдушна справа.

— У цій частині світу нема другої людини, яка врятувала б собі життя, діставшись до берега вплав, як оце ви, — захоплено промовив лікар.

І знову між цими двома запала мовчанка. Обидва замислились, а через розбіжність їхніх натур і думки в одного та другого розхóдились далеко. Лікар, якого штовхнула на ризиковані дії його відданість Ґулдам, з почуттям вдячності дивувався з того ланцюга випадковостей, який повернув Ностромо туди, де він стане найбільш корисним у справі порятунку копальні Сан-Томе. Лікар був відданий копальні. Вона уявлялась його п’ятдесятилітнім очам в óбразі маленької жінки в легкій сукні з довгим шлейфом, з голівкою, принадно обтяженою пишним білявим волоссям, та витончено-дорогоцінною душею, яка має щось від самоцвіту та квітки і світиться в усьому її поводженні. Мірою того, як над копальнею Сан-Томе збиралися хмари, ця ілюзія набувала сили, ставала невідступною і владною. І зрештою заволоділа ним цілком! Через відданість цій ілюзії, підсилену платонічним відмежуванням від звичайних у таких випадках заохочень у вигляді надії та нагороди, — думки та дії доктора Моніґема, сама його особистість стали надзвичайно небезпечними для нього самого та інших, усі фібри його душі розчинились у гордому почутті, що його самопосвята — єдине, що стоїть між обожнюваною жінкою та страшним нещастям.

Це було мов якесь сп’яніння, що зробило його геть байдужим до долі Деку, але залишило йому ясність розуму, аби оцінити політичну ідею Деку. То була добра ідея — і Барріос був єдиним засобом для її втілення. Лікарева душа, зів’яла й зіщулена від ганьби та безчестя, стала нещадною, відколи її переповнила ніжність. Повернення Ностромо було знаком долі. Доктор Моніґем не думав про нього людяно, як про свого ближнього, який щойно вирвався з лап смерті. Капатас був для нього лише потенційним посланцем до Кайти. Сáме тим, хто потрібен. Мізантропічна недовіра лікаря до людей (тим гостріша, що коренилася в особистій поразці) недостатньо піднесла його над звичайними людськими вадами. Він перебував під чарами усталеної репутації. Вірність Ностромо, про яку розтрубив капітан Мітчелл, яка виросла від того, що про неї вторили всюди і всяк, доктор Моніґем не ставив під сумнів як факт. Не ставив під сумнів і зараз, коли сам відчайдушно її потребував. Доктор Моніґем був така сама людина, як і інші, він визнавав загальне переконання в непощербності Ностромо лише тому, що жодне слово чи факт не суперечили цьому просто собі твердженню. Схоже, ця риса стала такою самою частиною Ностромо, як і вуса чи зуби. Годі було уявити його якимось іншим. Питання полягало в тому, чи погодиться він узяти на себе таку небезпечну і відчайдушну місію. Лікар був досить спостережливий, щоб від початку помітити у вдачі цього чоловіка щось особливе. Немає сумніву, що пропажа срібла йому болить.

«Треба буде виявити йому найбільшу довіру», — сказав лікар самому собі, з певною проникливістю оцінюючи натуру, з якою мав справу.

Думки ж Ностромо, поки обоє вони мовчали, були сповнені похмурої нерішучості, гніву і недовіри. Втім, він першим порушив мовчанку.

— У тому, щоб допливти до берега, нема нічого особливого, — сказав він. — А от у тому, що було перед тим — і що сталось опісля…

Він не закінчив думки, швидко осікшись, ніби вона наразилась на нездоланну перепону. А лікар з гідною Макіявеллі вправністю вів власну гру. Він сказав якомога приязніше:

— Це нещастя, капатасе. Але ніхто й не подумає вас засуджувати. Велике нещастя. Насамперед, срібло не треба було вивозити з копальні. То все Деку, — утім, він мертвий. Нема чого про нього говорити.

— Так, — погодився Ностромо, коли лікар зробив паузу, — нема чого говорити про мертвих. Але я ще не помер.

— Це правда. Врятуватися змогла б лише людина вашої відваги.

Тут доктор Моніґем був щирий. Він високо цінував відвагу цього чоловіка, про якого загалом був невисокої думки, бо втратив ілюзії щодо людства загалом через окремий випадок, коли його власна мужність зазнала краху. Змушений протягом чорної смуги у своєму житті стикатися сам-один з багатьма небезпеками фізичного плану, він добре знав про найнебезпечніше явище, спільне для них усіх: нищівне, паралізуюче відчуття людської малості, бо якраз воно й завдає поразки людині, яка бореться з природними силами, сама, далеко від товаришів. Особливо виразно лікареві вдалось намалювати в уяві картину, як після кількагодинної напруги і тривоги капатас раптом кидається в темну безодню, де немає ні землі, ні неба, і не тільки безстрашно їй протистоїть, а й успішно перемагає. Авжеж, цей чоловік — неперевершений плавець, це відомо, але лікар вирішив, що цей приклад свідчить передусім про безстрашність духу. Це його тішило, бо віщувало успіх важкої місії, яку він мав намір довірити капатасові, дивом дивним воскреслому і знову здатному бути корисним. І з неясною втіхою в голосі лікар зауважив:

— Напевно, було страх як темно!

— То була найнепроглядніша темінь, яка лише буває на Ґольфо, — коротко погодився капатас. Він злагіднів завдяки цій, як йому здалось, ознаці певного легкого зацікавлення тим, що його спіткало, і вдавано різко та недбало зронив кілька описових фраз. Тієї миті він почувався балакучим. Сподівався на зростання цього зацікавлення і що воно, підтримане чи відкинуте, поверне йому його «я» — єдине, що він втратив у тій відчайдушній виправі. Проте лікар, зосереджений на своїй власній відчайдушній авантюрі, з жахливою впертістю хилив у свій бік. У нього вихопився скрушний вигук:

— Як шкода, що ви не закричали й не засвітили ліхтар!

Почувши ці несподівані слова, Ностромо закам’янів, приголомшений їхньою несвітською жорстокістю. Це було те сáме, що сказати: «Хотів би я, щоб ви показали себе боягузом, хотів би я, щоб за ваші труди вам перерізали горлянку!». Природно, капатас прийняв це особисто, хоч це стосувалось лише срібла і за цим простим висловом ховалось багато застережень. Від несподіванки й люті Ностромо занімів, кров його закипіла і шалено застугоніла у вухах, і він уже майже не чув лікаря, який говорив далі:

— Бо я переконаний, що, якби Сотільйо захопив срібло, то круто розвернувся б і подався до якогось маленького закордонного порту. З економічного погляду це була б втрата, і все ж не така велика втрата, як через те,