Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Але щойно посланець зачинив за собою двері, що вели на сходовий майданчик, як полковник, підкинувши ноги, вкриті силою-силенною вовняних пончо, вискочив із гамака. Його остроги заплутались у тій купі покривал, так що він мало не гепнувся сторчголов і спинився на рівні ноги аж посеред кімнати. Тоді сховався за напівзакритими жалюзі й став підслуховувати, щó відбувається внизу.
Посланець уже сів у сідло й офіційним жестом підняв капелюха, повернувшись до понурих офіцерів, які стовбичили біля парадного входу.
— Кабальєро, — заговорив він дуже голосно, — дозвольте мені порадити вам пильно турбуватися про вашого полковника. Для мене велика честь і втіха бачити всіх вас, чудовий підрозділ, який демонструє воїнську чесноту терплячості в цьому незахищеному місці, де так палить сонце, а про воду й мови немає, хоч тим часом вам розкриває свої обíйми місто, сповнене вина та жіночих чарів, бо ви ж люди відважні. Кабальєро, маю честь відкланятися. Сьогодні ввечері в Сулако буде багато танців. Бувайте здорові!
Але тут посланець притримав коня і схилив голову набік — він побачив, що вперед виступив старий майор, дуже високий і худий, у такому прямому вузькому френчі, який доходив йому до щиколоток, аж скидався на скручений і зачохлений полковий прапор.
Інтелігентний старий вояк, безапеляційним тоном виголосивши загальне твердження, що «світ повен зрадників», узявся розважливо співати дифірамби Сотільйо. Повагом, з виразними акцентами приписав йому всі чесноти, які лише знані під небесами, підсумувавши їх безглуздим розмовним виразом, поширеним серед нижчих верств західнян (особливо з Есмеральди):
— І, — завершив він фразу, раптом підвищивши голос, — чоловік він зубастий — «hombre de muchos dientes»[212]. Sí, сеньйоре. Щодо нас, — додав він пророчим тоном, який справляв велике враження, — то ваша милість бачить перед собою цвіт офіцерства республіки, людей незрівнянної відваги й розуму, «у hombres de muchos dientes».
— Що? Усі такі? — перепитав непутящий посланець сеньйора Фуентеса з ледве помітною іронічною посмішкою.
— Todos[213]. Sí, сеньйоре, — серйозно і переконано підтвердив майор. — Люди зубасті.
Той розвернув коня до парадного входу, який нагадував високі ворота похмурої стодоли. Піднявся на стременах, витягнув руку. Він був дотепним негідником і почував до цих тупих західнян велике презирство, природне для вихідця з центральних провінцій. Особливо пробуджувала в ньому зневагу, а водночас забавляла недоумкуватість мешканців Есмеральди. З урочистою міною він розпочав промову на честь Педро Монтеро. Вимахував рукою, ніби представляв його особу увазі присутніх. А коли побачив, що обличчя всіх звернені до нього, а очі прикипіли до його губів, то взявся викрикувати щось на кшталт переліку чеснот:
— Щедрий, доблесний, ґречний, далекоглядний, — він з ентузіазмом зірвав із себе капелюха, — державник, непереможний ватажок партизанів… — Зненацька понизив голос і глухо закінчив: — …і дантист.
І тут же щодуху поскакав геть: його розчепірені ноги з вивернутими п’ятками, випростана спина, хвацько заломлене сомбреро над квадратними нерухомими плечима виражали безмежне, страхітливе нахабство.
Нагорі, за жалюзі, Сотільйо довго не рухався з місця. Зухвалість цього типа його налякала. Що на це кажуть його офіцери внизу? Нічого вони не кажуть. Гробове мовчання. Полковник здригнувся. Не так він уявляв себе на цьому етапі операції. Бачив себе непереможним, умиротвореним кумиром солдатів, якому беззастережно коряться і який потай самовдоволено зважує приємні альтернативи — владу та багатство, — що йому вільно вибирати. Шкода! Як усе по-іншому! Розгублений, неспокійний, безвольний, він палав гнівом чи холов від жаху, до нього зусібіч підбирався бездонний, як море, страх. Той пройда лікар мусить прийти сюди зі своїми відомостями. Це ясно. Самому йому вони ні до чого. Прокляття! Лікар ніколи не прийде. Мабуть, його вже заарештували, ув’язнили разом із доном Карлосом. Сотільйо розреготався, мов ненормальний. Ха-ха-ха-ха! Це Педріто Монтеро отримає інформацію. Ха-ха-ха-ха! І срібло. Ха!
І враз, урвавши регіт, він занімів і застиг, ніби обернувся на камінь. Він теж має в’язня. В’язня, який точно, точно знає всю правду. Треба змусити його заговорити. І Сотільйо, хоч увесь цей час, власне, й не забував про Гірша, відчув непоясненну відразу на думку про застосування крайніх заходів.
Відчув відразу — невідлучну від того незглибного страху, який підкрадався до нього звідусіль. Неохоче згадав і про вирячені очі того торговця шкурами, його корчі, голосні схлипи та ремствування. Це було не співчуття і навіть не просто нервова чутливість. Насправді, хоч Сотільйо ні на мить не повірив у його розповідь — він і не міг повірити, ніхто не повірив би в такі нісенітниці, — однак певні проблиски розпачливої щирості прикро його вражали. Від цього йому ставало зле. А ще він підозрював, що Гірш збожеволів від страху. А допит психа — діло безнадійне. Ба! Та це ж прикидання. Нічого, крім прикидання. Він, Сотільйо, знає, як дати собі з цим раду.
Він розбурхав у собі лють до належної міри. Він трохи прижмурив свої гарні очі, сплеснув у долоні, — безшумно з’явився ординарець, капрал з багнетом при стегні та кийком у руці.
Полковник віддав йому розпорядження, і ось уже нещасний Гірш, якого увіпхнули в кімнату кілька солдатів, застав Сотільйо грізно нахмуреним: він сидів у широкому кріслі в капелюсі, широко розставивши коліна, впершись руками в боки, владний, поважний, непереможний, зверхній, величний, жахливий.
Гірша зі зв’язаними за спиною руками жбурнули були в одну з маленьких комірок. Очевидно, забули про нього на довгі години, і він лежав, безживно простершись долі. З цього усамітнення, сповненого розпачу і жаху, його тепер брутально виштовхали копняками та стусанами — в’ялого, отупілого. Він вúслухав погрози та застороги, а потім повторив свої давніші відповіді на запитання, опустивши підборіддя на груди, зі зв’язаними за спиною руками, трохи похитуючись перед Сотільйо і не підіймаючи очей. Коли капрал
