Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Ностромо втихомирився так само швидко, як і спалахнув.

— Для цього я досить розумний, — спокійно, майже байдуже, сказав він. — Вам треба наплести йому про досить велике місце схованки, для обшуку якого знадобиться не один день, — місце, де срібні зливки можна заховати, не лишивши жодного сліду.

— І десь поблизу, — вставив лікар.

— Сáме так, сеньйоре. Скажіть йому, що срібло затонуло.

— Це твердження має ту перевагу, що воно правдиве, — зневажливо сказав лікар. — Він у це не повірить.

— А ви скажіть йому, що воно затонуло там, звідки він матиме надію його дістати, — і він швиденько вам повірить. Скажіть йому, що його затоплено в гавані, аби потім його виловили пірнальники. Скажіть йому, що ви довідалися, ніби дон Карлос Ґулд віддав мені наказ без галасу скинути футляри за борт десь між кінцем молу та входом у гавань. Там не дуже глибоко. Сотільйо не має пірнальників, але має корабель, шлюпки, канати, ланцюги, матросів — бодай якихось. Хай половить срібло. Хай відправить своїх дурнів прочісувати гавань уздовж і впоперек, а сам хай сидить і видивляється, поки очі йому не повилазять.

— А й справді, чудова ідея, — пробурмотів лікар.

— Sí. Скажіть йому це і побачите, чи він вам повірить! Він казитиметься і мучитиметься довгі дні — і все одно віритиме. Ні про що інше й не думатиме. Не відступить, поки його не проженуть, — може навіть забути вбити вас, чому б і ні. Не їстиме й не спатиме. Він…

— Сáме те, що треба! Сáме те, що треба! — пошепки схвильовано повторював лікар. — Капатасе, я починаю вірити, що ви — свого роду геній.

Ностромо примовк, тоді знову заговорив зміненим тоном, похмуро, собі під ніс, наче забув про присутність лікаря.

— У скарбах є щось таке, що в’їдається людині в душу. Вона молитиметься і блюзнірствуватиме, а проте не покине пошуків, і прокляне той день, коли почула про скарб, і не помітить, коли прийде її остання хвилина, все ще вірячи, що до скарбу рукою сягнути. Бачитиме його щоразу, коли заплющуватиме очі. Не забуде про нього до смерті… і навіть потім… Лікарю, чи ви коли чули про нещасних ґрінґо з Асуери, які не можуть померти? Ха-ха! Це моряки, як і я. Годі відкараскатись від скарбу, який одного разу в'ївся тобі в душу.

— Ну ви й чортяка, капатасе. Це дуже схоже на правду.

Ностромо стис йому руку.

— Це гірше, ніж спрага в морі чи голод у велелюдному місті. Знаєте, як воно є? Людина, одержима скарбом, терпітиме більші муки, ніж ті, яких зазнав цей заляканий бідолаха, не наділений фантазією. Геть не наділений! Геть! На відміну від мене. Я без жодних тортур сплів би для Сотільйо якусь несвітську байку.

Він шалено розреготався й обернувся у дверях на тіло покійного сеньйора Гірша, видовжену темну пляму в напівпрозорій сутіні кімнати між двома високими прямокутниками вікон, змережаними зірками.

— Ти, боягузе! — гукнув він. — За тебе помщуся я — Ностромо. Геть з дороги, лікарю! Відійдіть — а інакше, присягаюся стражденною душею жінки, яка вмерла без сповіді, я задушу вас власними руками.

Він збіг сходами вниз, у чорний прокурений вестибюль. Приголомшено крекнувши, доктор Моніґем відчайдушно кинувся в погоню. На нижніх обвуглених сходинках він так сильно гепнувся долілиць, що міг би й знепритомніти, якби його голова не настільки була перейнята місією любові й самопосвяти. Вмить підхопився, ошелешений, тремтячий, з дивним враженням, що земна куля поночі врíзалась йому в голову. Але це ніяк не могло зупинити тіло доктора Моніґема, одержиме екзальтацією самопожертви, раціональною екзальтацією, що поривала його не проґавити жодної сприятливої нагоди на своєму шляху. Він стрімголов побіг, похитуючись і розмахуючи руками, наче вітряк, аби втримати рівновагу на своїх понівечених ногах. Загубив капелюха, за спиною в нього маяли фалди пальта. Він не збирався випускати з поля зору незамінну людину. Але минуло немало часу, і митниця лишилась далеко за спиною, коли йому нарешті вдалося схопити Ностромо ззаду за руку — грубо, ледь зводячи дух.

— Стійте! Ви збожеволіли?

Капатас уже йшов неспішно, понурившись, ніби його ходу сповільнила втома від власної нерішучості.

— Що з вами? А! Я й забув, що я вам навіщось потрібен. І так завжди. Siempre[217] Ностромо.

— Що ви мали на увазі, коли казали, що задушите мене? — задихаючись запитав лікар.

— Що я мав на увазі? А те, що сам сатана прислав вас із цього міста боягузів та балакунів мені назустріч цієї ночі — найчорнішої ночі в моєму житті.

Під зоряним небом забовваніла будівля Albergo d’Italia Una, чорна і приземкувата, розриваючи темну лінію обрію. Ностромо зупинився.

— Священники кажуть, що він — спокусник, хіба ні? — додав він крізь зуби.

— Чоловіче добрий, ви верзете казна-що. Диявол тут ні до чого. Ані місто, що його ви можете називати, як вам завгодно. Але дон Карлос Ґулд — не боягуз і не пустомеля. Ви це визнаєте? — Він зачекав. — Ну?

— Можу я побачитися з доном Карлосом?

— Сили небесні! Ні! Навіщо? Заради чого? — схвильовано вигукнув лікар. — Запевняю вас, це божевілля. Я в жодному разі не дозволю вам іти до міста.

— Мені треба.

— Не треба вам! — люто просичав лікар, майже не тямлячи себе від страху, що цей чоловік покладе кінець його, доктора Моніґема, корисності через якусь дурну примху. — Кажу вам, не робіть цього. Я радше…

Йому забракло слів, і він замовк, почуваючись виснаженим, безсилим, тримаючись за рукав Ностромо лише для того, щоб не впасти після біганини.

— Мене зраджено! — прошепотів Ностромо сам до себе, а лікар, почувши останнє слово, з усієї сили намагався говорити спокійно.

— Сáме це з вами й трапиться. Вас буде зраджено.

З млосним страхом він подумав, що Ностромо — чоловік відомий, і його неодмінно впізнáють. Немає сумніву, що будинок сеньйора адміністрадóра оточений шпигунами. І навіть слугам «каси» не можна довіряти.

— Посудіть самі, капатасе… — почав він вагомо. — З чого ви смієтеся?

— Я сміюся, бо якби хтось, кому не до душі моя присутність у місті, — розумієте, сеньйоре лікарю, — якби хтось видав мене в руки, приміром, Педріто, то я зумів би й з ним заприятелювати. Це правда. Що ви про це думаєте?

— Ви — людина безмежних здібностей, капатасе, — понуро відказав доктор Моніґем. — Визнаю це. Але місто про вас так і гуде, а ті кілька карґадорів, які не переховуються разом із залізничниками, цілий день кричали на Пласі «Viva Montero».

— Бідні