Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Наскільки я розумію, на верфі ви спокійнісінько частували своїх бідних карґадорів палицею направо й наліво, — зауважив лікар нещадним тоном, який свідчив, що він оправився після перенапруги. — Не робіть помилки. Педріто розлючений звісткою про порятунок сеньйора Ріб’єри, а також тим, що втратив задоволення застрелити Деку. По місту вже розповзлися чутки, що срібло викрадено. Педріто теж не тішить, що він його проґавив, але запевняю вас, що навіть якби ви мали все срібло у своїх руках, аби відкупитися, то й це вас би не врятувало.

Швидко обернувшись і схопивши лікаря за плечі, Ностромо рвучко нахилив обличчя йому під самі очі.

— Maladetta![218] Ви стежите за мною і все торочите про срібло. Ви присяглися мене погубити. Ви були останнім, хто дивився на мене перед тим, як я вийшов у море зі сріблом на борту. А машиніст Сідоні каже, що ви маєте лихе око.

— Йому краще знати. Торік я врятував йому поламану ногу, — стоїчно відповів лікар. Він відчував на своїх плечах вагу капатасових рук, які зажили слави в народі своєю здатністю рвати грубі мотузки і гнути підкови. — А вам я пропоную найкращий засіб порятунку вашого життя — пустіть-но мене — і відновлення вашої доброї репутації. Ви хвалилися, що це злощасне срібло прославить капатаса карґадорів по всій Америці. А я даю вам кращу можливість, — пустіть мене, hombre[219]!

Ностромо різко відпустив його, і лікар уже боявся, що незамінний чоловік знову втече. Але той не втік. Лише поволі рушив далі. Лікар пошкутильгав поруч, аж ось, коли до «кази» Віол уже можна було докинути каменем, Ностромо знову зупинився.

Безмовна, оповита негостинною темрявою «каза» Віол ніби змінила свою вдачу: Ностромо здалося, що той дім, овіяний тепер духом якоїсь безпросвітної й ворожої таємниці, відштовхує його. Лікар сказав:

— Тут вам буде безпечно. Ідіть у дім, капатасе.

— Як же мені ввійти? — запитав ніби сам себе Ностромо тихим грудним голосом. — Вона не може забрати назад свої слова, а я не можу забрати назад свій вчинок.

— Запевняю вас, усе гаразд. Віола там — зовсім сам. Я зазирав сюди дорóгою з міста. У цьому домі ви будете в цілковитій безпеці, аж поки покинете його, щоб уславити своє ім’я на все Кампо. Я збираюся домовитися про ваш від’їзд із головним інженером і ще вдосвіта повернуся з новинами.

Не звертаючи уваги на мовчання Ностромо, а може, й боячись розгадати його значення, доктор Моніґем легенько поплескав його по плечу і, спритно пошкутильгавши до залізничної колії, за третім чи четвертим підскоком цілковито зник. Ностромо стояв мов укопаний між двома дерев’яними стовпами-конов’язями — сам як той стовп. Минуло пів години, і він підвів голову — зненацька тишу розітнув басовитий гавкіт собак із залізничної станції, гавкіт розбурханий, але приглушений, ніби десь із-під землі. Кульгавий лікар з лихим оком добрався туди доволі швидко.

Крок за кроком Ностромо підходив до Albergo d’Italia Una, де ще ніколи на його пам’яті не було так темно, так тихо. Двері, зовсім чорні на тлі блідої стіни, були відчинені навстіж, як він і залишив їх двадцять чотири години тому, коли йому нíчого було приховувати від світу. Тепер він стояв перед ними нерішучий, наче втікач, наче зраджений. Злидні, незгоди, голодна смерть! Де він чув ці слова? Гнів умирущої жінки напророчив йому, нерозумному, таку долю. Схоже, дуже скоро це справдиться. І леперо сміятимуться, сказала вона. Так, вони сміятимуться, коли довідаються, що капатас карґадорів — під владою божевільного лікаря, котрий лише кілька років тому, як вони пригадують, купував за мідяки бідняцький харч у ятці на Пласі, — мов один із них.

Цієї миті в голові Ностромо промайнула думка знайти капітана Мітчелла. Він зиркнув на пристань і побачив маленькі проблиски в будівлі ОПСК. Світло вікон його не вабило. Два освітлені вікна заманили його в порожню митницю лише для того, щоб він потрапив у пазурі лікаря. Ні! Сьогодні вночі він уже не наблизиться до освітлених вікон. Там капітан Мітчелл. Хіба ж йому можна щось розповісти? Лікар усе з нього витягне, мов з малої дитини.

На порозі Ностромо півголосом покликав:

— Джорджо!

Ніхто не відповів. Він увійшов.

— Ola! viejo! Де ти?.. — У непроглядній темряві йому аж у голові запаморочилось від враження, що потемки кухні — такі самі безмежні, як і затока Пласідо, а долівка провалюється кудись, мов тонучий баркас. — Ola! viejo! — затинаючись повторив він, нетвердо тримаючись на ногах. Простягнув руку, щоб знайти опору, і намацав стіл. Ступивши крок уперед, він посунув руку і намацав пальцями коробку сірників. Йому здалося, що він почув тихе зітхання. Якусь мить він прислухáвся, тоді тремтячими руками спробував черкнути сірником.

Крихітна дерев’яна скіпка сліпучо спалахнула в його пучках, піднесених над примруженими очима. Ясне світло впало на сиву лев’ячу голову старого Джорджо навпроти чорного коминка — й освітило його, похиленого вперед на стільці, із застиглим поглядом, нерухомого серед густої навислої темені, — ноги схрещені, щока підперта рукою, в кутику рота — порожня люлька. Здалося, що минули години, перш ніж старий Віола таки повернув обличчя, і в ту саму мить сірник згас і старий щез, огорнутий темрявою, наче стіни й дах спорожнілого будинку в моторошній тиші обвалились на його сиву голову.

Ностромо почув, як Джорджо заворушився і збайдужіло промовив:

— Мабуть, приверзлося.

— Ні, — тихо відповів капатас. — Не приверзлося, старий.

Сильний грудний голос запитав у темряві:

— Це тебе я чую, Джованн’ Баттісто?

— Sí, viejo. Обережно. Не так голосно.

Після того, як Сотільйо його звільнив, а добросердий головний інженер провів аж до дверей, Джорджо Віола знов опинився у своєму домі, що його мусив покинути мало не в мить смерті своєї дружини. Усе було тихо. Лампа нагорі горіла. Він мало не покликав свою жінку, і на думку, що не почути вже йому у відповідь її голосу, важко опустився на стілець і голосно застогнав — так йому заболіло, ніби груди прохромив гострий кинджал.

Більше за ніч він не зронив ні слова. Засіріло, і на тлі прозорого, ясного, склистого світання проступила зубчаста Сьєрра — пласка і матова, ніби вирізана з паперу.

Запальна і сувора душа Джорджо Віоли, моряка, героя всіх пригноблених, недруга королів і, з ласки пані Ґулд, господаря готелю в сулакській гавані, зійшла, оточена розбитим на друзки минулим, у зяючу безодню самотності. Він згадував своє залицяння між двома походами — однісінький коротенький тиждень у сезон збирання оливок. Ніщо не зрівняється з глибокою