Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
І так капітан Мітчелл розбалакував цілісінький день, звертаючись до своєї більш-менш добровільної жертви.
— Пласа. Як на мене, вона чудова. Удвічі більша за Трафальґарську площу.
Стоячи в самому центрі площі у сліпучому сонячному світлі, він показував на будівлі:
— Інтенденсія, нині — Президентський палац, Кабільдо, де засідає нижня палата парламенту. Бачите нові будинки по той бік Пласи? Фірма Ансані, великий універсальний магазин, щось на кшталт кооперацій у нас на батьківщині. Старого Ансані вбили національні гвардійці перед його сейфом. За цей самий злочин депутат Ґамачо, який командував гвардійцями, кровожерна дика тварюка, був публічно страчений через задушення ґарротою за вироком воєнного суду, очолюваного Барріосом. Племінники Ансані перетворили дядькову справу на фірму. Увесь той бік Пласи згорів, раніше попереду стояла колонада. Жахлива пожежа, і при її відблисках я бачив, як бій стих, llaneros повтікали, гвардійці склали зброю, а гірники з Сан-Томе, усі — індіанці з Сьєрри, лавою ринули мимо під звуки флейт і мідних тарілок, з розмаяними зеленими прапорами, — шалена маса людей у білих пончо та зелених капелюхах, піших, на мулах, на віслюках. Таке видовище, сер, буває раз у житті. Гірники, сер, перейшли місто на чолі з доном Пепе, який їхав верхи на своєму вороному коні, і навіть їхні дружини верхи на burros у хвості колони викрикували підбадьорливі вигуки, сер, і били в бубни. Пригадую, на плечі в однієї з цих жінок сидів зелений папуга, так недвижно, наче закам’янів. Гірники щойно врятували життя своєму сеньйорові адміністрадóру, бо, хоч Барріос і віддав наказ негайно, прямо вночі йти в наступ, але він би спізнився. Педріто Монтеро вже звелів був вести дона Карлоса на розстріл — точнісінько як розстріляли багато років тому його дядька, — і якби це сталося, то, як потім сказав Барріос, «Сулако було б не варте того, щоб його захищати». Сулако без концесії — ніщо, а гору Сан-Томе нашпигували тоннами й тоннами динаміту з налаштованими детонаторами, і старий священник, отець Роман, був напоготові, аби підірвати копальню при першій же звістці про поразку. Дон Карлос вирішив каменя на камені від неї не лишити, та й відповідних виконавців мав.
Отак просторікував посеред Пласи капітан Мітчелл, тримаючи над головою білу парасольку із зеленою підкладкою, але в соборі, де при тьмяному світлі у прохолодному повітрі плив слабкий запах ладану і то тут, то там вклякала вбрана в чорне чи біле жіноча постать з вуаллю, його стишений голос ставав урочистим і ваговитим.
— Тут, — і він показував на нішу в стіні півтемної бічної нави, — ви бачите бюст дона Хосе Авельяноса, «Патріота і Державника», як повідомляє напис, «посла при дворах Англії та Іспанії і т. д., і т. д., який помер у лісах під Лос-Атос, віддавши життя виснажливій боротьбі за Справедливість і Законність на світанку Нової Ери». Дивовижна подібність. Робота Паррочетті за старими світлинами та олівцевим начерком пані Ґулд. Я був знайомий із цим визначним латиноамериканцем старого гарту, справжнім Ідальго, улюбленцем усіх, хто його знав. А вмурований у стіну мармуровий медальйон в античному стилі з зображенням жінки під покривалом, яка сидить, склавши руки на колінах, вшановує пам’ять того нещасного молодого джентльмена, який вийшов у море разом з Ностромо тієї фатальної ночі, сер. Погляньте: «Пам’яті Мартіна Деку — його наречена Антонія Авельянос». Щиро, просто, шляхетно. У цих словах — уся ця леді, сер, як вона є. Виняткова жінка. Ті, хто гадав, що вона вдалась у розпач, — помилялися, сер. У багатьох домах її гудили за те, що вона не носить вуалі. Цього від неї й можна було сподіватися. Адже донья Антонія — не з того тіста, з якого черниці. Єпископ Корбелан, її дядько, мешкає разом із нею у міському будинку Корбеланів. Він належить до непосидющих священників і вічно турбує уряд з приводу старих церковних земель та монастирів. Я певен, що в Римі про нього високої думки. А зараз ходімо на ланч до клубу Amarilla, прямісінько через Пласу.
Відразу по виході з собору, стоячи нагорі шляхетних сходів, він знову патетично підвищував голос і знову починав помахувати рукою.
— Porvenir, отам, на другому поверсі, над вітринами тих французьких крамниць, — наша найбільша щоденна газета. Консервативна, чи радше, я б сказав, парламентаристська. У нас тут є парламентаристська партія, яку очолює нинішній глава держави дон Хусте Лопес, дуже мудрий чоловік, на мою думку. Першорядний інтелект, сер. Опозиційна демократична партія, на жаль, переважно покладається на цих італійців-соціалістів, сер, з їхніми таємними товариствами, каморрами[221] тощо. Багато італійців осіло на землях залізниці — колишні землекопи, механіки і так далі, й усі — вздовж магістральної лінії. У Кампо є цілі італійські села. Вони й тубільців втягують у свої справи… Американський бар? Авжеж. А отам ви бачите ще один. Туди найбільше вчащають приїжджі з Нью-Йорка… Ось ми вже й дійшли до Amarilla. Погляньте на єпископа біля підніжжя сходів праворуч.
І поки за маленьким столиком у галереї починався і завершувався щедрий і неквапливий сніданок, капітан Мітчелл кивав, кланявся, заговорював водночас із кількома посадовцями в чорному, комерсантами в куртках, офіцерами в мундирах, середнього віку кабальєро з Кампо — маленькими жовтолицими нервовими чоловічками та добродушними смаглявими товстунами, а ще з високопоставленими європейцями чи північноамериканцями, чиї обличчя вирізнялись дуже білою шкірою серед темношкірої більшості з блискучими чорними очима.
Капітан Мітчелл сидів, розвалившись на стільці, кидав навсібіч задоволені погляди і частував гостя товстими сигарами, простягаючи через стіл повну коробку.
— Скуштуйте під каву цього зілля. Місцевий тютюн. Така чорна кава, як в Amarilla, сер, не трапиться вам ніде у світі. Ми дістаємо зерно зі знаменитої кафетерії біля підніжжя гір — тамтешній власник присилає нам три мішки щороку як подарунок своїм одноклубникам на згадку про бій з гвардійцями Ґамачо, коли наші кабальєро вели вогонь із цих самих вікон. Він був тоді в місті і брав участь у бою, сер, до самого кінця. Каву привозять на трьох мулах — не залізницею, як звичайно, в жодному разі! — просто на патіо, і супроводжують її верхові пеони на чолі з управителем маєтку, який підіймається сходами в чоботах з острогами й офіційно передає мішки нашому комітетові зі словами: «На пам’ять про тих, хто загинув третього травня». Ми називаємо це кавою Tres de Mayo[222]. Покуштуйте.
І капітан Мітчелл підносив до
