Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

відколи подивувався, що б це значило, до гавані ввійшли транспорти Барріоса — і «Світова Скарбниця», як назвав Сулако у своїй книжці журналіст «Таймз», була врятована і вціліла в ім’я цивілізації, в ім’я великого майбутнього, сер. Педріто, на якого із заходу наступав Ернандес, а на портову браму тим часом напирали гірники з Сан-Томе, не зумів перешкодити висадці. Він цілий тиждень надсилав Сотільйо депеші із закликом об’єднатися. Якби Сотільйо так зробив, то була б така бійня та такі репресії, що не залишилося б жодного живого чоловіка чи жінки з вищих верств суспільства. І ось тут на сцені з’являється доктор Моніґем. Сотільйо, сліпий і глухий до всього на світі, не схóдив з палуби свого пароплава, пильнуючи, як його люди прочісують драгами дно у пошуках срібла, бо вірив, що його затоплено десь у гавані. Подейкували, що останні три дні він себе не тямив, казився і бризкав піною від розчарування, що нічого не знайдено, метався по палубі й вивергав прокляття на човнярів із драгами, наказував їм підпливати і зненацька тупав ногами та горлав: «І все-таки воно там! Я його бачу! Я його відчуваю!»

Він приготувався повісити доктора Моніґема (якого тримав на борту) на вантажному крані за кормою, аж тут на всю пару надійшов перший із транспортів Барріоса, одне з суден нашої компанії, став бортом до борту пароплава Сотільйо і без жодних попереджень відкрив шквальний вогонь зі стрілецької зброї. Це була абсолютна несподіванка, сер. Попервах люди Сотільйо були такі приголомшені, що не додумалися вскочити у трюм. Падали направо й наліво, мов кеглі. Це ще чудо, що Моніґема, який стояв на кормовому люку з мотузкою на шиї, не подірявили на решето. Потім він розповідав мені, що вже поставив був на собі хрест і без угаву репетував на все горло: «Підніміть білий прапор! Підніміть білий прапор!» Зненацька старий майор з есмеральдійського полку, який стояв поруч, видобув шаблю з криком: «Помри, віроломний зраднику!», — і щойно прохромив нею Сотільйо, як і сам упав з простреленою головою.

Капітан Мітчелл на хвильку примовкав.

— Їй-богу, сер! Я можу годинами плести язиком. Але нам час вирушати до Рінкона. Не годиться так: побувати в Сулако і не побачити вогнів копальні Сан-Томе, коли вся гора палахтить над темним Кампо, мов освітлений палац. Такі екскурсії увійшли в моду… Але дозвольте розповісти вам один маленький анекдот, сер, просто для наочності. Тижнів через два чи більше, коли Барріос, проголошений генералісимусом, погнав Педріто на південь, коли Тимчасова хунта на чолі з доном Хусте Лопесом оприлюднила нову конституцію, а наш дон Карлос Ґулд пакував валізи перед поїздкою до Сан-Франциско і Вашингтона (Сполучені Штати, сер, були перша велика держава, яка визнала Західну Республіку), — тижнів через два, кажу, коли ми вже почали відчувати, що наші голови міцно тримаються на наших в’язах, якщо можна так висловитись, отоді один значний чоловік, який перевозив на наших суднах великі вантажі, прийшов до мене у справах, та й каже навпростець: «Питаю, капітане Мітчелле, чи той ваш хлоп (він мав на увазі Ностромо) і досі за капатаса ваших карґадорів?» — «А в чому річ?» — цікавлюсь я. — «А в тому, що коли так, то я й не проти, просто я відправляю й одержую вашими кораблями чимало вантажу і кілька днів тому помітив, як він тинявся по верфі, а оце зараз він зупинив мене, наче відморожений, ну але байдуже, і попросив сигару. А ви ж знаєте, що мої сигари — щось особливе і діставати їх не так просто, як усе інше». — «Сподіваюся, ви проявили великодушність», — дуже м’яко поцікавився я. — «Еге ж. Але це чортзна-що. Хлоп вічно канючить покурити». Сер, я відвів очі, а тоді спитав: «Ви ж сиділи у в’язниці при Кабільдо?» — «Ви добре знаєте, що сидів, ще й у кайданах», — відповідає він. — «І вам присудили п’ятнадцять тисяч доларів штрафу?» — Він почервонів, сер, бо ходили чутки, що він зомлів від страху, коли його прийшли арештовувати, а тоді так плазував перед Фуентесом, що посміювались навіть policianos[223], які приволокли його за чуба. «Та так, — каже він якось знічено. — А що?» — «Та нічого. Ви тоді зазнали неабияких збитків, — відказую я, — хоч і зберегли собі життя… То чим же я можу вам служити?» — Він навіть не зрозумів, до чого я хилив. Зовсім не зрозумів. Ось який непевний цей світ, сер.

Капітан насилу підводився, і за всю поїздку до Рінкона цей немилосердний чичероне промовляв лише єдину філософську фразу, задивившись на вогні Сан-Томе, які ніби зависали в темряві ночі між землею і небесами.

— Велика це потуга — чи то на добро, чи то на зло, сер. Велика потуга.

А далі вони вечеряли в Mirliflores, де кухня була чудова, але в душі приїжджого залишалося враження, що в Сулако багато приємних, здібних молодих людей, чия платня, очевидно, така велика, що їм бракує розсудливості, і деякі з них, переважно англосакси, вміють майстерно, як то кажуть, «грати на нервах» оцьому доброму провідникові.

Двоколісний екіпаж (капітан Мітчелл називав його фаетоном), запряжений прудким сухоребрим мулом, якого весь час шмагав візник, з вигляду явно неаполітанець, швидко й аж побрязкуючи котився до гавані — отоді програма майже завершувалась перед освітленою конторою ОПСК, відчиненою в таку пізню годину з огляду на прибуття пароплава. Майже — але не зовсім.

— Десята година. Ваш корабель не відчалить до пів на першу, якщо не пізніше. Заходьте на бренді з содовою та ще одну сигару.

А в приватному помешканні суперінтенданта привілейований пасажир «Церери», чи «Юнони», чи «Паллади», ошелешений і мовби духовно розчавлений тим несподіваним потоком óбразів, звуків, імен, фактів та не вповні зрозумілої заплутаної інформації, слухав це все, наче втомлена дитина якусь чарівну казку — чув, як знайомий приголомшливо патетичний голос, долинаючи, як із потойбіччя, оповідав йому, що «в цій самій гавані» відбувся парад іноземних флотів, і він поклав кінець Костаґуано-сулакській війні. І що крейсер Сполучених Штатів «Поватан»[224] перший привітав салютом прапор Західної Держави — білий із зеленим лавровим вінком посередині, який обіймає жовту квітку амариліса[225]. Чув, що генерала Монтеро менш ніж через місяць після того, як він проголосив себе імператором Костаґуани, застрелив молодий офіцер-артилерист, брат його тодішньої коханки.

— Паскудний Педріто, сер, утік з країни, — промовляв голос. І розповідь плинула далі: — Згодом капітан одного з наших суден розповідав мені, що упізнав Педріто Guerrillero в якомусь південному порту: той, у пурпурових капцях і в оксамитовій шапочці з