Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Паскудний Педріто! Хто він такий, чорт забирай? — дивувався поважний перелітний птах, що ширяв на межі чування і сну, рішуче розплющивши очі та випускаючи з губ, з яких стирчала вісімнадцята чи двадцята за той незабутній день сигара, слабеньке, але миле колечко димку.

— Він явився мені в цій самій кімнаті, наче примара, сер, — капітан Мітчелл зі щирим теплом та відтінком мрійливих гордощів уже говорив про свого Ностромо. — Можете собі уявити, сер, яке враження це на мене справило. Авжеж, він повернувся морем разом з Барріосом. І перше, що він розповів мені, коли я став здатен його чути, — це те, що він підібрав був шлюпку з того самого баркаса, яка дрейфувала по затоці! Цей випадок його ніби аж підкосив. А випадок — досить-таки небуденний, якщо ви згадаєте, що від того моменту, коли затонуло срібло, минуло шістнадцять днів. Ураз я побачив, що Ностромо став іншою людиною. Він так уп’явся очима у стіну, сер, наче по ній бігав павук чи ще казна-що. Пропажа срібла не йшла йому з думки. Перше, що він мене спитав, — це чи донья Антонія вже чула про смерть Деку. Голос його тремтів. Я відповів йому, що донья Антонія, власне кажучи, ще не повернулася до міста. Бідолашна дівчина! І не встиг я поставити йому тисячу запитань, що готові були зірватися мені з язика, як він, несподівано кинувши «Вибачте, сеньйоре», узагалі вилетів із контори. Я не бачив його три дні. Знаєте, я був страшенно заклопотаний. Схоже, він вештався по місту й за містом, а на дві ночі заявився ночувати до повіток залізничників. Здавався байдужісіньким до всього довкола. На верфі я спитав його: «Коли ви збираєтеся знову стати до праці, Ностромо? Для карґадорів зараз багато роботи».

— Сеньйоре, — відказав він, повільно звівши на мене допитливий погляд, — хіба вас дивує, що я ще надто втомлений, аби працювати? Та й яку роботу зміг би я зараз робити? Як мені дивитися в очі моїм карґадорам після того, як я не вберіг баркас?»

Я благав його не думати більше про срібло, а він посміхався. Посмішка, яка вразила мене в саме серце, сер. «То була не помилка, — сказав я йому. — То була рокованість. І годі було якось зарадити». — «Sí, sí!» — відповів він і відійшов. Я гадав, що найкраще — лишити його трохи самого, аби він із цим упорався. Сер, насправді йому знадобилися довгі роки, аби з цим упоратися. Я був під час його зустрічі з доном Карлосом. Треба сказати, що той Ґулд — чоловік холоднуватий. Він стільки років мусив міцно тримати в руках свої почуття, маючи діло зі злодіями та шахраями й повсякчас стоячи разом зі своєю дружиною перед загрозою зазнати краху, що це стало його другою натурою. Довгий час вони з Ностромо дивились один на одного. Дон Карлос у своїй спокійній стриманій манері запитав, чим може йому служити.

«Моє ім’я відоме по всьому Сулако, — так само спокійно відказав Ностромо. — То чим же ви можете мені служити?» І більше того разу не було сказано ні слова. Втім, згодом була виставлена на продаж дуже гарна прибережна шхуна, і ми з пані Ґулд домовилися купити її та подарувати Ностромо. Так ми й зробили, але він за три роки повернув нам усю суму. Бізнес бурхливо розвивався тут по всьому узбережжю, сер. Скажу більше, Ностромо таланило в усьому, якщо не брати до уваги історії зі сріблом. Бідолашна донья Антонія, у пам’яті якої ще свіжі були спогади про жахіття, пережиті в лісах під Лос-Атос, також мала з ним зустріч. Хотіла дізнатися про Деку: про що вони говорили, щó робили, про щó думали до останньої хвилини тієї фатальної ночі. Пані Ґулд казала мені, що Ностромо тримався зразково: спокійно і приязно. Панна Авельянос розридалася лише тоді, коли він розповів їй, як Деку прохопився, що його план увінчається славним успіхом… І немає сумніву, сер, що так воно і сталось. Це успіх.

Нарешті програма добігала кінця. А коли привілейований пасажир аж тремтів від приємного передчуття відпочинку у своїй койці і вже й забував спитати: «У чому ж, чорт забирай, полягав план Деку?» — капітан Мітчелл казав:

— Перепрошую, ми вже скоро мусимо попрощатися. Приємно було провести з вами день — ви слухали з таким жвавим зацікавленням. Я проведу вас на корабель. Кинете погляд на «Світову Скарбницю». Чудова це назва.

І голос стернового з дверей, який повідомляв, що шлюпка готова, завершував програму.

Ностромо і справді знайшов шлюпку з баркаса, яку залишив був Деку на Великій Ісабелі і яка потім дрейфувала порожняком далеко в затоці. Він сáме стояв на містку першого з транспортних пароплавів Барріоса за годину плавби від Сулако. Барріос, який завжди тішився зухвалими подвигами й високо цінував відвагу, дуже вподобав капатаса. За час того плавання вздовж берега генерал тримав Ностромо при собі, часто звертаючись до нього в тій брутальній галасній манері, яка означала його велику прихильність.

Ностромо перший помітив з носа крихітну, примарну темну цятку, яка з’явилась на мерехтливій гладіні затоки просто на тлі Трьох Ісабел. Бувають випадки, коли не треба нехтувати найменшим фактом, — і маленький човник так далеко від берега міг мати якесь значення, що його варто було з’ясувати. Барріос схвально кивнув — і транспорт відхилився від курсу, пройшовши досить близько від суденця, аби переконатися, що на ньому немає жодної живої душі. То був звичайнісінький човник, який дрейфував, а весла його лежали на днищі. Але Ностромо, якому всі ці дні з думки не йшов Деку, ще здалеку схвильовано впізнав шлюпку з баркаса.

Не могло бути й мови, щоб зупиняти транспорт, аби підібрати таку дрібницю. Для порятунку людських життів та майбутнього цілого міста важила кожна хвилина. Перший транспорт із генералом на борту повернувся на свій курс. Услід за ним поспішала решта пароплавів, які безладно розтягнулись на милю чи більше по затоці, немов на фініші океанської регати, чорніючи й димлячи на тлі західного небокраю.

— Mi General[226], — дзвінко, але спокійно пролунав голос Ностромо, який стояв позаду гурту офіцерів, — мені б хотілося врятувати той човник. Por Dios, я його впізнав. Він належить моїй компанії.

— А ти, por Dios, — голосно і добродушно зареготав Барріос, — належиш мені. Я хочу зробити тебе капітаном кавалерії, щойно на очі нам трапиться якийсь кінь.

— Я плаваю набагато краще, ніж їжджу верхи, mi General, — крикнув Ностромо, із застиглим поглядом проштовхуючись до леєра. — Пустіть…

— Пустити