Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Але доктор Моніґем, сповнений надій, не звернув уваги на ці загадкові слова та погрозливий тон. Очі їхні, звиклі до темряви, уже чіткіше розрізняли постать покійного сеньйора Гірша, аж їм здалося, що вона наблизилась. І лікар, стишивши голос, виклав свій план, ніби боячись, що його можуть підслýхати.

Він виявив до незамінної людини повну довіру. Приховані в його словах лестощі та натяки на великий ризик звучали для капатаса знайомо. Ностромо з прикрістю їх вловлював, охоплений нерішучістю і невдоволенням. Він добре розумів, що лікар переймався тим, аби врятувати копальню Сан-Томе від знищення. Без неї він — ніхто. Це в його інтересах. І так само в інтересах сеньйора Деку, всіх «бланко» та європейців було переманити на свій бік карґадорів. Думки його зосередились на Деку. Що з ним буде?

Затягнута мовчанка Ностромо занепокоїла лікаря. Зовсім без потреби він наголосив, що, хоч зараз Ностромо в безпеці, але весь час ховатись він не зможе. Перед ним стоїть вибір: або взяти на себе місію посланця до Барріоса, попри всі її небезпеки та труднощі, або покинути Сулако крадькома, безславно, без грошей.

— Жоден з ваших друзів зараз не зможе нагородити чи захистити вас, капатасе. Навіть сам дон Карлос.

— Не треба мені вашого захисту й ваших нагород. Я лише хочу мати змогу покластись на вашу відвагу та здоровий глузд. Коли я тріумфально, за вашими словами, повернуся з Барріосом, то можу не застати нікого з вас. Зараз вам ніж приставлений до горла.

Тепер настала черга лікаря помовчати, зважуючи загрози з боку непередбачених обставин.

— Що ж, і ми хочемо покладатись на вашу відвагу та здоровий глузд. І вам також ніж приставлений до горла.

— Ах так! І кому я за це повинен дякувати? Що мені ваша політика та ваші копальні — ваше срібло та ваші конституції — якийсь там ваш дон Карлос і якийсь там дон Хосе?..

— Не знаю, — зірвався роздратований лікар. — Але небезпека загрожує невинним людям, чийого мізинця не варті ні ви, ні я, ні всі ріб’єристи вкупі. Не знаю. Вам треба було добре поміркувати, перш ніж дозволяти Деку втягнути себе у все це. Ви мусили подумати як чоловік, а якщо не подумали тоді, то намагайтеся чинити як чоловік тепер. Чи ви гадали, що Деку так уже турбувався про те, що трапиться з вами?

— Не більше, ніж про це турбуєтеся ви, — пробурмотів Ностромо.

— Авжеж, я не турбуюся про те, що трапиться з вами, так само як не турбуюся про те, що трапиться зі мною.

— І все тому, що ви — такий щирий ріб’єрист? — недовірливо запитав Ностромо.

— Усе тому, що я — такий щирий ріб’єрист, — жорстко повторив доктор Моніґем.

І Ностромо, відчужено дивлячись на труп сеньйора Гірша, знову замовк, думаючи, що лікар — людина небезпечна не в єдиному значенні цього слова. Довіряти йому не можна.

— Ви говорите від імені дона Карлоса? — нарешті спитав він.

— Так. Від його імені, — без вагань голосно відповів лікар і пошепки додав, так що Ностромо не дочув. — Зараз він мусить зголоситися. Мусить.

— Що ви сказали, сеньйоре?

Лікар схаменувся.

— Я сказав, що ви мусите бути вірним самому собі, капатасе. Відступити зараз було б найбільшим глупством.

— Вірним самому собі, — повторив Ностромо. — Звідки ви знаєте, чи не буду я вірним самому собі, якщо пошлю вас із вашими пропозиціями до біса?

— Не знаю. Може, й будете, — відказав лікар навмисне грубо, аби приховати, що в нього впало серце й задрижав голос. — Знаю лише, що вам краще забратися звідси. Люди Сотільйо можуть повернутися сюди, розшукуючи мене.

Він зліз зі столу й пильно прислýхався. Ностромо також підхопився.

— Припустімо, я поїду до Кайти, — а що тоді робитимете ви? — спитав він.

— Піду до Сотільйо, щойно ви вирушите — за планом, який я сáме обмірковую.

— Дуже добрий план — якщо тільки головний інженер його схвалить. Нагадайте йому, сеньйоре, що я подбав про старого багатого англійця, який платить за залізницю, і врятував життя декому з його людей, коли з півдня налетіла банда злодіїв, аби влаштувати аварію одного з його платних потягів. Це я з ризиком для життя викрив злочинний замисел, прикинувшись, ніби я з ними заодно. Так само, як і ви поводитеся з Сотільйо.

— Так. Так, авжеж. Але я можу висунути перед ним кращі аргументи, — відказав лікар. — Залиште це мені.

— Ах так! Справді. Я ж ніщо.

— Зовсім ні. Ви — все.

Вони ступили кілька кроків до дверей. За їхніми спинами покійний сеньйор Гірш лишався нерухомим, як і належить знехтуваному.

— Там усе буде гаразд. Я знаю, щó сказати інженерові, — півголосом вів далі лікар. — А от із Сотільйо мені буде складно.

І доктор Моніґем на хвильку зупинився у дверях, ніби наляканий цими складнощами. Він жертвував своїм життям. Вважав, що нагода для цього — підходяща. Але не хотів попрощатися з життям зарано. Обравши для себе роль зрадника дона Карлоса, він рано чи пізно мав вказати місце, де нібито сховано срібло. На цьому й закінчиться його обман, а водночас прийде кінець і йому самому — від рук розлюченого полковника. Лікар хотів якомога довше потягнути час і ворушив мізками, вигадуючи якесь місце схованки, водночас правдоподібне і важкодоступне.

Він поділився своїм клопотом з Ностромо і завершив:

— Знаєте що, капатасе? Гадаю, коли настане час і треба буде надати якусь інформацію, я назву Велику Ісабелу. Це найкраще місце, яке лише можна уявити. У чому річ?

У Ностромо вирвався тихий вигук. Лікар здивовано чекав, і по хвилі глибокого мовчання почув хрипкий здушений голос:

— Повне безглуздя, — і мовцеві ніби дух забило.

— Чому безглуздя?

— А! Ви не розумієте, — уїдливо почав Ностромо, з кожним словом набираючись презирства. — Троє чоловіків за пів години пересвідчаться, що земля на тому острові ніде не скопана. Чи ви гадаєте, що скарб можна зарити, не залишаючи слідів, — га, сеньйоре лікарю? Овва! Виграєте ви пів дня, не більше, а потім Сотільйо переріже вам горлянку. Ісабела! Яке глупство! Яка злощасна думка! А! Усі ви однакові, ви, достойні інтелігентні панове. Ви здатні лише підбивати людей з народу йти на смертельний ризик заради досягнення цілей, у яких ви навіть не впевнені. Якщо це вдасться, ви отримаєте прибуток. Якщо ні, то й байдуже. Це ж лише пес. Ах, Madre de Dios[216], та я…

Він аж засичав і потряс кулаками над головою.

Спершу лікар був приголомшений цим вибухом гніву.

— Що ж! На вашому прикладі я бачу, що люди з народу