Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Сотільйо мовчки дивився на нього.

— Перестанеш ти нарешті впиратися, ти, шельмо? — спитав він.

І от уже через балку перекинуто мотузку, одним кінцем якої обкручено зап’ястя сеньйора Гірша, а за другий кінець взялися троє солдатів і стали чекати. Гірш нічого не відповів. Його важка нижня губа недоумкувато відвисла. Сотільйо подав знак. Ноги Гірша відірвались від підлоги, і в кімнаті розлігся крик розпачу й агонії, який прокотився коридорами великої будівлі, розітнув повітря надворі, змусив кожного солдата у прибережному таборі звести очі на вікна, а щодо офіцерів у вестибюлі, то дехто збуджено загомонів, блискаючи очима, а дехто, зціпивши губи, похмуро дивився у підлогу.

Сотільйо в супроводі солдатів вийшов з кімнати. Вартовий на сходовому майданчику віддав честь. Гірш далі лементував на самоті, за напівзакритими жалюзі, а тимчасом сонячне проміння відбивалось від водної гладіні в гавані рухливими світляними брижами високо на стіні. Гірш лементував, піднявши брови і широко розкривши рота — величезного, чорного, повного зубів, аж карикатурного.

У все ще жаркому повітрі безвітряного пополудня відгомін його агонії сягав контори ОПСК. Капітан Мітчелл вийшов на балкон, намагаючись зрозуміти, щó відбувається, і почув слабкий, але виразний крик, і цей моторошний звук стояв йому у вухах і після того, як він, збліднувши, повернувся в кімнату. Кілька разів протягом тих пополудневих годин його щось поривало вийти на балкон.

Сотільйо, роздратований, понурий, невтомно походжав туди-сюди, радився зі своїми офіцерами, роздавав суперечливі накази під акомпанемент цього пронизливого волання, яке проникало в усі кутки порожньої озії. Часом западало довге моторошне мовчання. Кілька разів полковник захóдив до катівні, де на столі лежали його шабля, нагайка, револьвер та польовий бінокль, і питав із силуваним спокоєм:

— Скажеш ти нарешті правду? Ні? Я можу почекати.

Але він уже не міг дозволити собі чекати. У тому то й річ. Щоразу, коли він захóдив і виходив, грюкаючи дверима, вартовий на сходовому майданчику віддавав честь і зустрічав у відповідь чорний, ядучий, блудний погляд, який насправді анічогісінько не бачив, лише віддзеркалював душу, яка за ним чаїлась, — душу, сповнену похмурої ненависті, нерішучості, захланності й люті.

Сонце вже сіло, коли Сотільйо зайшов іще раз. Солдат вніс дві запалені свічки й вислизнув з дверей, безшумно їх причинивши.

— Говори, ти, жидівське поріддя диявола! Срібло! Срібло, кажу! Де воно? Де ті каналії-іноземці його заховали? Зізнавайся, інакше…

Слабкий дрож перебіг туго натягнутою мотузкою від викручених рук, але тіло сеньйора Гірша, підприємливого бізнесовця з Есмеральди, висіло під масивною балкою, витягнуте і безмовне, обернуте жахливим обличчям до полковника. Хвиля нічного повітря, охолодженого снігами Сьєрри, поступово розливала в задусі кімнати приємну свіжість.

— Говори… злодюго… мерзотнику… пікаро… інакше…

Сотільйо схопив нагайку, замахнувся і зупинився. Він відчував, що заради одного слова, одного-єдиного словечка впав би навколішки, гнув би хребет, плазував би по підлозі перед дрімотним, але свідомим поглядом тих застиглих вибалушених очей, якими дивилася ця брудна розкуйовджена голова з перекошеним ротом, безмовно опущена на груди. Полковник заскреготів зубами від люті й оперіщив Гірша нагайкою. Мотузка тягучо завібрувала від удару, мовби її запустило в рух довге вагадло. Але коливання те не передалося тілу сеньйора Гірша, відомого на узбережжі торговця шкурами. Натомість воно підскочило на кілька дюймів від конвульсійного напруження вивернутих рук, корчачись, мов риба на гачку. Голова сеньйора Гірша відкинулась назад, м’язи горла нап’ялись, підборіддя затремтіло. Цокотіння його зубів на мить сповнило простору півтемну кімнату, де вогонь двох, одна біля одної, свічок утворював світлу пляму. А коли Сотільйо, знов замахнувшись, чекав, поки Гірш заговорить, той, зненацька блиснувши вищиреними зубами і подавшись вивернутими плечима вперед, щосили плюнув йому в лице.

Нагайка, якою полковник був замахнувся, випала йому з рук, і він відскочив, тихо перелякано скрикнувши, ніби його обдало струменем смертельної отрути. Блискавично схопив револьвер і двічі вистрілив. Здавалося, що звук пострілів і віддача від них ураз обернули його нестримну лють на ідіотичне заціпеніння. Він стояв з відвислою нижньою щелепою та застиглими очима. Що ж він накоїв, Sangre de Dios[214]! Що ж він накоїв? Полковник стояв приголомшений своїм імпульсивним вчинком, який навік запечатав ці вуста, з яких треба було так багато витягти. Що він скаже? Як пояснить? У голові його пронеслась думка втекти кудись стрімголов, куди завгодно, боягузтво навіть підказувало йому малодушну і безглузду ідею заховатись під столом. Але було запізно, його офіцери вже безладно кинулись до кімнати, гучно брязкаючи піхвами, приголомшено і здивовано галасуючи. Але оскільки вони не вгородили йому відразу шабель у груди, то зухвальство Сотільйо взяло гору. Втерши обличчя рукавом, він опанував себе. Повільно обвів кімнату лютим поглядом, який зупиняв галас усюди, куди падав; і тут заклякле тіло покійного сеньйора Гірша, комерсанта, ледь гойднулось, напівперевернулось і повисло нерухомо, аж усі навколо нажахано зашепотілись та тривожно зачовгали ногами.

Хтось голосно зауважив:

— Навіщо ви його вбили, mi colonel?

— Бо він у всьому зізнався, — відповів Сотільйо, знахабнівши від розпачу. Він почувався загнаним у кут. Покладався у своєму зухвальстві на власну репутацію, і досяг неабиякого успіху. Його слухачі подумали, що він цілком здатен на такий вчинок. Були готові вірити в його підмальовану розповідь. Ніяка легковірність не буде така завзята і сліпа, як легковірність жадібності, у всесвітніх масштабах вона і є мірилом морального занепаду та інтелектуального зубожіння людства. Ах! Він зізнався в усьому, цей причмелений жид, цей bribon[215]. Добре! Тоді він більше не потрібен. Зненацька почувся оглушливий регіт сеньйора капітана — чоловіка з великою головою, маленькими кругленькими очками та почварно товстими, аж мовби застиглими щоками. А старий майор, високий і химерно обшарпаний, мов опудало, обійшов довкола покійного сеньйора Гірша, украй самовдоволено бурмочучи собі під ніс, що тепер уже не страшні жодні зрадливі підступи цього мерзотника. Інші хіба дивились, переминаючись з ноги на ногу і пошепки перекидаючись між собою короткими заувагами.

Сотільйо пристебнув шаблю і віддавав короткі безапеляційні накази, аби пришвидшити відступ, який він призначив на другу половину дня. Зловісний, поважний, у сомбреро, насунутому на самі брови, він першим помаршував до виходу в такому душевному сум’ятті, що цілковито забув про те, що сюди може надійти доктор Моніґем. Коли офіцери строєм виходили вслід за ним, один чи двоє поспішно озирнулись на покійного сеньйора Гірша, комерсанта з Есмеральди, який