Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Почувши ім’я дона Карлоса, капатас опанував свій гнів, який бурею накрив був його. Він прийшов до тями і став ніби іншою людиною — людиною, яка замислено промовила тихим і рівним голосом:

— А дон Карлос був би радий, якби я віддав срібло ворогові?

— Не здивуюсь, якщо всі зараз такої думки, — жорстко відказав лікар. — Зі мною ніхто не радився. Деку робив усе по-своєму. Але тепер очі їм, певно-таки, вже відкрились. Особисто я знаю, що, якби срібло в цю мить якимось дивом повернулося на берег, то я віддав би його Сотільйо. І за теперішніх обставин мене б підтримали.

— Якимось дивом повернулося б, — дуже тихо повторив Ностромо, тоді підвищив голос. — Такого дива, сеньйоре, й усім святим не сотворити.

— Вірю, капатасе, — сухо погодився лікар.

Він далі розвивав свою думку про небезпечний вплив Сотільйо на теперішнє становище. А капатас, слухаючи, немов уві сні, відчував, що його співрозмовнику так само нема до нього діла, як і до того невиразного, нерухомого силуету мерця, який витягнувся перед його очима під балкою і також ніби прислухáвся до розмови, знехтуваний, забутий, мов жахливий приклад зневаженості.

— То це — необдумана дурна примха, що вони звернулись до мене? — раптом перебив лікаря Ностромо. — Хіба я мало для них зробив, щоб вони мене хоч трохи шанували, por Dios? То цим hombres finos — джентльменам — і думати не треба, поки напохваті є людина з народу, готова ризикувати тілом і душею? Чи, може, ми душі не маємо — як собаки?

— Ще ж був Деку зі своїм планом, — знову нагадав йому лікар.

— Sí! А ще багатій із Сан-Франциско, який мав щось робити з цим сріблом, — хіба я знаю? Ні! Досить я вже наслухався. Здається мені, що багатим можна все.

— Розумію, капатасе, — почав лікар.

— Який капатас? — з притиском, але рівним голосом перервав його Ностромо. — З капатасом покінчено, його знищено. Нема капатаса. О, ні! Ви вже не зайдете капатаса.

— Годі вже, це по-дитячому! — запротестував лікар, і його співрозмовник раптом заспокоївся.

— Я і справді був як мала дитина, — пробурмотів він.

І коли погляд його знову впав на постать замордованого чоловіка, який висів страхітливо нерухомий, ніби уважно й без нарікань прислухався, Ностромо стиха запитав:

— Навіщо Сотільйо розіп’яв цього бідолаху на дибі? Ви не знаєте? Йому його страх був гіршим за всі тортури. Убити — це я можу зрозуміти. Його муки було нестерпно бачити. Але навіщо Сотільйо його аж так мучив? Він уже не міг нічого розповісти.

— Так, він уже не міг нічого розповісти. Кожна психічно здорова людина це зрозуміла б. Він усе розповів Сотільйо. Але я скажу вам, капатасе, яка тут причина. Сотільйо не повірив у те, що той йому розповів. Принаймні не в усе.

— У що ж тоді він не повірив? Не розумію.

— А я розумію, бо я бачив Сотільйо. Він відмовляється вірити, що срібло пропало.

— Що? — схвильовано скрикнув капатас.

— Це вас приголомшує… так?

— Чи маю я розуміти, сеньйоре, — Ностромо перейшов на обачний і, так би мовити, насторожений тон, — що Сотільйо думає, ніби срібло якимось чином врятовано?

— Ні, ні! Такого бути не може, — переконано заперечив лікар, і Ностромо крекнув у темряві. — Такого бути не може. Він думає, що зливків уже не було на баркасі, коли той затонув. Він певен, що їх відправка в море — то все вистава, розіграна спеціально для того, щоб обдурити Ґамачо та його гвардійців, Педріто Монтеро, сеньйора Фуентеса, нашого нового Gefe Político, а також його самого. Але не такий-то він, мовляв, дурень.

— Таж у нього не всі вдома. Він — найбільший кретин, який лише називав себе полковником у цьому царстві зла, — гаркнув Ностромо.

— Він не дурніший за багатьох розсудливих людей, — відказав лікар. — Він переконаний, що срібло можна знайти, бо палко бажає ним заволодіти. А ще боїться, що його офіцери збунтуються проти нього й перейдуть на бік Педріто, з яким він не насмілюється ані битись, ані домовлятись. Розумієте, капатасе? Йому нема чого боятися їхнього дезертирства, поки залишається надія на те, що звідкись вигулькне отой величезний скарб. Я поклав собі за мету підтримувати цю саму надію.

— Ви? — обережно перепитав капатас карґадорів. — Що ж, чудово. І як довго ви збираєтеся її підтримувати?

— Поки зможу.

— Що це означає?

— Можу вам сказати точно. Поки я живий, — затято промовив лікар. Тоді в кількох словах розповів про історію свого арешту та обставини звільнення. — Коли ми з вами зустрілись, я сáме повертався до того недоумкуватого мерзотника, — закінчив він.

Ностромо слухав дуже уважно.

— Тож ви вирішили піти на вірну смерть, — процідив він крізь зуби.

— Можливо, мій славний капатасе, — роздратовано відказав лікар. — Ви ж тут не єдиний, хто може поглянути в очі лихій смерті.

— Без сумніву, — промимрив Ностромо досить голосно, щоб лікар його почув. — Може, тут — не двоє дурнів, а навіть більше. Хтозна?

— А це вже моя справа, — різко сказав доктор.

— Як вивезення проклятого срібла у море було моєю справою, — різко відповів Ностромо. — Розумію. Bueno! У кожного свої причини. Але ви останній, з ким я розмовляв перед тим, як вийти в море, і ви говорили зі мною так, ніби я — дурень.

Ностромо терпіти не міг лікаревого сардонічного ставлення до своєї доброї репутації. Трохи іронічне визнання з боку Деку його зазвичай бентежило, та зате лестила фамільярність такого чоловіка, як дон Мартін, а от лікар був ніхто. Капатас пам’ятав його нужденним ізгоєм, який вештався вулицями Сулако і не мав жодного друга чи знайомого, поки дон Карлос Ґулд не взяв його на службу до копальні.

— Може, ви й дуже мудрий, — замислено вів він далі, вдивляючись у темінь кімнати, пронизану моторошною загадкою смерті закатованого Гірша. — Але я — не такий дурень, як тоді, коли виходив у море. Відтоді я дещо засвоїв, а сáме — що ви людина небезпечна.

Доктор Моніґем був надто заскочений, аби спромогтись на щось більше, ніж вигук:

— Та що ви таке кажете?

— Якби він міг говорити, то сказав би те сáме, — вів своєї Ностромо, киваючи на вкриту тінню голову мерця, що темніла на тлі вікна, крізь яке світили зорі.

— Не розумію вас, — кволим голосом відказав доктор Моніґем.

— Ні? Можливо, якби ви не підтримали Сотільйо в його божевіллі,