Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Щодо капітана Мітчелла, то Ностромо, за звичаєм довірених підлеглих, вважав його особою, може, і здатною в силу своєї освіти підписувати в конторі папери й віддавати розпорядження, але поза тим — цілковитим нікчемою і чимось на кшталт дурня. Необхідність майже щодня микати мички з бундючного, дратівливого і гонорового старого моряка вже стала набридати Ностромо. Спершу це давало йому внутрішню сатисфакцію. Але необхідність долати дрібні перешкоди втомлює самовпевнених людей і через неминучість успіху, і через монотонність зусиль. Ностромо не вірив у нахил свого начальника до вимогливості в роботі. Казав собі, що той старий англієць нічого не тямить. І не сподівався, що той, обізнаний з дійсним становищем, зберігатиме інформацію в таємниці. Та вже швидше розводитиметься про нездійсненні плани. Ностромо боявся його так, як бояться брати на себе якийсь надокучливий клопіт. Стриму капітан не мав. Він зрадив би таємницю срібла. А Ностромо вирішив, що зраджувати цю таємницю не годиться.
Слово «зрада» глибоко вкарбувалось у його мозок. Його уява вхопилася за ясну і просту ідею зради, аби пояснити оте своє приголомшливе осяяння: його спекались, він ненароком зійшов зі свого життєвого шляху, взявшись за справу, де його особистість до уваги не бралась. Людину зрадили — людина пропала. Правду казала синьйора Тереза (упокой, Господи, її душу!). Його ніколи не брали до уваги. Пропав! Її біла схилена сидяча постать на ліжку, розпущене чорне волосся, підняте до нього стражденне обличчя з широким чолом, її гнівні звинувачення уявились йому тепер сповненими тієї грізної величі, яка властива натхненню і смерті. Бо ж невипадково той недобрий птах скорботно прокричав над його головою. Тереза померла — упокой, Господи, її душу!
Поділяючи антиклерикальні, вільнодумні настрої простолюду, Ностромо повторював цю побожну формулу машинально, в силу звички, але з затаєною щирістю. Розум народу не здатний до скептицизму, і через цю нездатність його безпорадна сила слугує підступам аферистів та безжальному ентузіазму лідерів, яких надихають доленосні візії. Тереза померла. Але чи прийме Господь її душу? Вона померла без сповіді та відпущення гріхів, бо він, Ностромо, не схотів уділити їй якусь часинку. Його зневага до попів як таких залишилась незмінною, але зрештою годі з’ясувати, чи те, що твердять, — правда чи ні. Всемогутність, кара, прощення — це поняття прості й варті довіри. Неперевершений капатас карґадорів, позбавлений певних простих речей, як-от захвату від жінок, запобігливості чоловіків, тієї гучної слави, яка оточувала його в житті, тепер був готовий нести тягар провини за блюзнірство, тягар, що навалився йому на плечі.
Простоволосий, у тонкій сорочці та підштанках, він відчував босими п’ятами тепло ще не охололого мілкого піску. Далеко попереду яснів вузький пляж, вигнутий широкою дугою, яка окреслювала обриси тієї частини гавані, якої ще не зачепила цивілізація. Ностромо, ніби переслідувана тінь, майнув над берегом, між темними пальмовими гаями та водною гладінню, яка простягалася праворуч від нього, такою спокійною, аж здавалась мертвою. У поспіху він стрімголов біг серед тиші й безлюддя, наче забувши про обачність та обережність. Адже знав, що по цей бік затоки він не наражається на ризик бути викритим. Єдиним мешканцем цих місць був мовчазний і апатичний самотній індіанець, який доглядав за пальмаріями[210], — часом він приносив до міста на продаж кокосові горіхи. Жив він сам, без жінки, у відкритій повітці, на бéрезі в нього лежало старе каное, перевернуте догори дном, а поряд весь час жевріло багаття з сухих патиків. Цього типа легко можна було обминути.
Собачий гавкіт поблизу його вбогого ранчо був першим сигналом, який змусив Ностромо збавити швидкість. Про собак він забув. Він різко звернув убік і пірнув у нетрі пальмового гаю, неначе у величезний багатоколонний храм, де, здавалось, шепотіла і стиха шелестіла високо над його головою непроглядна темінь. Перебіг гай, заскочив до ущелини й видерся на вершок стрімкого кряжа, де не росло ні дерев, ні кущів.
Звідти він побачив рівнину між містом та гаванню — відкритий млистий простір, залитий зоряним сяйвом. У нагірному лісі якийсь нічний птах видав дивний звук, що нагадував барабанні дрібушки. Внизу, за пальмарією на бéрезі, далі розкотисто гавкали собаки індіанця. Ностромо стало цікаво, що ж могло їх так розтривожити, і, глянувши зі свого узвишшя, він з подивом розрізнив унизу якісь ненастанні пересування, ніби то рухалось кілька довгастих ділянок землі. Ці темні рухомі латки, які почергово то виринали, то зникали з поля зору, переміщувались увесь час у напрямі від гавані і наводили на думку про послідовний порядок та певну мету. До Ностромо враз дійшло. То була колона піхоти, яка робила нічний марш-кидок до порізаного ущелинами передгір’я. Але він так мало розумів, що навіть не став губитись у здогадах і дошукуватися причин.
Темна рівнина знову застигла. Ностромо спустився з кряжа й опинився у відкритій пустельній місцевості між гаванню та містом. Серед цієї широчіні, межі якої губились у темряві, капатас ще сильніше відчував свою глибоку самотність. Став іти повільніше. Ніхто на нього не чекав, ніхто не думав про нього, ніхто не сподівався і не бажав його повернення. «Зраджений! Зраджений!» — бурмотів він сам до себе. Нікому не було до нього діла. На цей час він міг утопитись. Нікому не буде діла — окрім хіба що дівчаток, подумалось йому. Але вони — в англійської сеньйори і зовсім про нього не думають.
Він завагався, чи варто йти навпростець до «кази» Віол. Заради чого? На що йому там сподіватись?
