Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Тим часом він відхилився від прямого шляху і, керуючись якимось інстинктом, завернув праворуч, до верфі та порту, місця своєї щоденної праці. Ураз забовванів видовжений прямокутник митниці, нагадуючи мур якоїсь фабрики. Жодна жива душа його не затримала, і, коли він обережно наближався з боку фасаду, його цікавість пробудили два вікна, в яких, на подив, світилось.

Вони причаровували, наводячи на думку про самотнє нічне чування якогось таємничого стража, оті два вікна, єдині на всю величезну покинуту будівлю, які кидали в гавань снопи тьмяного світла. Самотність була майже намацальною. У повітрі стояв різкий запах диму від вогнища, і Ностромо, піднявши очі, ледве добачив при мерехтінні зірок ріденьку димову млу. Поки він підходив, глибоку тишу розтинало стрекотіння цикад, що, здавалось, аж оглушувало його сторожкі вуха. Повільно, крок за кроком, він опинився у великому вестибюлі, темному і повному їдкого диму.

Багаття, розкладене біля сходів, догоріло, перетворившись на низеньку купку приску. Вогонь не перескочив на тверде дерево сходів, лише знизу тліло кілька сходинок, і по них перебігали іскри, позначаючи обвуглені краї. Ностромо побачив, що нагорі з відчинених дверей падає смуга світла. Падає на просторий сходовий майданчик, увесь затягнутий димом, який повільно клубочився. То була та сама кімната, освітлені вікна якої він бачив. Ностромо піднявся сходами, тоді зупинився, бо крізь відхилені двері угледів, як на стіну падала людська тінь. Це була безформна широкоплеча тінь когось, хто нерухомо стояв, опустивши голову, хоча самого його не було видно. Капатас, пам’ятаючи, що він зовсім беззбройний, відступив убік і, заховавшись у темному кутку, став чекати, не зводячи очей з дверей.

Уся ця величезна розгромлена озія, недобудована, без стель під високим дахом, була повна диму, який плив то в один, то в другий бік на слабких перехресних протягах, клубочачись у темряві численних просторих кімнат і коридорів, подібних до стодол. Ураз із різким стуком ударилась об стіну одна з розгойданих віконниць, ніби її відчинила нетерпляча рука. Вихопившись хтозна-звідки, прошелестів по сходовому майданчику аркуш паперу. Чоловік у кімнаті, хай там хто він був, не заступав освітленої дверної пройми. Двічі капатас, ступивши зо два кроки зі свого кутка, витягав шию в надії роздивитися, що ж він там так тихенько робить. Але щоразу бачив лише перекошену тінь широких плечей та схиленої голови. Очевидно, нічого він не робив і з місця не рухався, ніби застиг у задумі — або, можливо, читав газету. І з кімнати не долинало жодного звуку.

Капатас знову відступив у куток. Йому було цікаво, хто це, — якийсь монтерист? Але Ностромо боявся показуватись. Був переконаний, що зрадити свою присутність на бéрезі, хоч і по багатьох днях, означає наразити на небезпеку срібло. Оскільки всі думки Ностромо були зосереджені на скарбі та місці, де його сховано, то йому здавалося, що кожен у Сулако враз про все здогадається. А от тижнів за два все буде інакше. Хто заперечить, що він повернувся суходолом з якогось закордонного порту? Через той скарб його думки заливала якась особлива тривога, ніби з ним пов’язалось його життя. Отому перед загадковими освітленими дверима Ностромо на мить уліг страху. Чорт забирай того хлопа! Бачити його він не хоче. І його обличчя, знайоме чи незнайоме, теж нічого йому не скаже. Він, Ностромо, — дурень, що марнує тут час на чекання.

Менш ніж за п’ять хвилин після свого приходу капатас зібрався йти. Він цілком благополучно спустився сходами, озирнувся через плече на світло вгорі, на сходовому майданчику, і крадькома перебіг через вестибюль. Але тієї самої миті, коли він завертав до виходу, лише й думаючи про те, щоб його не помітив отой чоловік нагорі, на нього налетів, хутко надбігши вздовж фасаду, хтось, чиїх кроків він не почув. Від несподіванки обидва щось здушено пробурмотіли, відскочили назад і зупинились, не впізнавши один одного. Ностромо мовчав. Його візаві заговорив першим, здивовано і приглушено:

— Хто ви?

Ностромо ще раніше здалося було, що він упізнав доктора Моніґема. А тепер уже не мав у цьому сумніву. Секунду повагався. На думку спало вшитись, не кажучи ні слова. Але це вже нікуди не годилось! Через непоясненну нехіть вимовляти ім’я, під яким його знали, він ще трохи помовчав. Нарешті півголосом промовив:

— Карґадор.

І підійшов до того другого. Доктор Моніґем був приголомшений. Він підніс руки і не стримав вигуку здивування, забувшись під враженням від цієї дивовижної зустрічі. Ностромо сердито застеріг його не підвищувати голос. Митниця не така безлюдна, як здається. В освітленій кімнаті нагорі хтось є.

У доконаного факту немає зникомішої якості, ніж дивовижність. Ненастанно атакований міркуваннями, що впливають на його страхи та бажання, розум людський, природно, відвертається від чудесного боку подій. Тож це було щонайприродніше, що лікар спитав того чоловіка, якого ще дві хвилини тому вважав потонулим у протоці:

— Ви когось бачили там нагорі? Бачили?

— Ні, я його не бачив.

— То звідки ви знаєте?

— Коли ми з вами зустрілись, я тікав від його тіні.

— Його тіні?

— Так. Від його тіні в освітленій кімнаті, — відказав Ностромо зверхнім тоном. Згорнувши руки і притулившись спиною до цоколю величезної будівлі, він похнюпився, злегка покусуючи губи, і не дивився на лікаря. «Зараз, — подумав капатас, — він почне розпитувати мене про срібло».

Але думки доктора були зосереджені на події хоч і не такій чудесній, як поява Ностромо, але, по суті, набагато менше зрозумілій. Чому Сотільйо раптово і потай забрався звідси разом з усією своєю воячнею? Що віщував цей маневр? Утім, лікаря осяяло, що чоловік нагорі — один з офіцерів, якого розчарований полковник залишив для підтримання зв’язку з ним, Моніґемом.

— Я певен, що він чекає на мене, — сказав він.

— Це неможливо.

— Мені треба на нього поглянути. Ще не йдіть, капатасе.

— Йти куди? — буркнув Ностромо.

Лікар уже пішов. А він і далі спирався на мур, задивившись на темну воду гавані, у вухах йому стояло цвіркотіння цикад. Нездоланне сум’яття опанувало його думки й відібрало здатність до якихось рішень.

— Капатасе! Капатасе! — нетерпляче гукнув його згори лікар.

Відчуття зради і краху розтікалось по його похмурій байдужості, мов по застиглому морю смоли. Але він відступив від стіни і, глянувши вгору, побачив доктора Моніґема — той вихилився з освітленого вікна.

— Ходіть сюди й подивіться, щó