Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— Можливо, він має рацію, — за годину квапливо сказав лікар пані Ґулд, зустрівши її в коридорі. — Справу зроблено, а тінь багатства може впливати на людей так само, як і самé багатство. Дозвольте мені послужити вам за допомогою всієї моєї лихої репутації. Зараз я піду й розіграю перед Сотільйо роль зрадника, аби не допустити його до міста.
Пані Ґулд імпульсивно простягла до нього обидві руки.
— Докторе Моніґеме, ви наражаєтеся на жахливий ризик, — прошепотіла вона, відводячи від нього повні сліз очі й кидаючи короткий погляд на двері до чоловікової кімнати. Вона стисла обидві його руки, а лікар стояв, ніби врісши в землю, і дивився на неї, опустивши погляд й намагаючись скласти неслухняні вуста в усмішку.
— О, я знаю, ви захистите мою пам’ять, — зрештою вимовив він і похитуючись збіг сходами, перейшов патіо і вискочив з будинку. На вулиці він так само швидко покрокував своєю гінкою кульгавою ходою, несучи під пахвою скриньку з інструментами. Було відомо, що він loco. Ніхто його не зупиняв. Крізь міські ворота, що вели до моря, за курною посушливою рівниною, поцяткованою низенькими кущиками, він побачив за понад милю попереду почварну озію митниці та дві чи три інші будівлі, які за тих часів утворювали морський порт Сулако. Далеко на півдні оторочували вигин гавані пальмові гаї. Віддалені шпилі Кордильєрів губили чіткість своїх обрисів, розпливаючись у небесній, щораз темнішій блакиті на сході. Лікар жваво крокував. На нього мовби спадала дедалі глибша сутінь із зеніту. Сонце сіло. Якийсь час на снігах Іґероти ще палав відблиск призахідної заграви. Лікар тримав курс навпростець до митниці і здавався самотнім великим птахом зі зламаним крилом, який скакав серед темних кущів.
Чисте дзеркало гавані вигравало пурпуровими, золотими й багряними відтінками. Півколо гавані замикав видовжений мис, прямий, наче мур, на якому з порту було чітко видно порослі травою руїни форту, подібні до зеленого кургану, а за затокою Пласідо ті самі пишні барви, лише густіші, грали ще виразніше і величніше. Велике скупчення хмар, яке загатило вхід до затоки, було помережане червоними смугами поміж сірих і чорних завихрень і нагадувало розмаяну закривавлену мантію. Три Ісабели, пурпурово-чорні, затягнуті тінню і чітко окреслені серед розлогої гладіні, де зливались море і небо, ніби зависли в повітрі. Здавалося, що дрібненькі хвильки викидали на піщані береги крихітні червоні іскорки. Склисті пасмуги води вздовж обрію відсвічували полум’яно-червоним, немовби в неосяжній океанській безодні змішались вода і вогонь.
Нарешті пожарище на морі й на небесах, які завмерли в полум’яних обіймах на краю світу, згасло. Червоні іскри на воді зникли разом із плямами крові на чорній мантії, що оповивала нахмурене чоло затоки Пласідо; війнув бриз і затих, важко прошелестівши в чагарях на зруйнованих валах форту. Ностромо прокинувся після чотирнадцятигодинного сну у своєму лігві серед високих трав і встав на повен зріст. Стояв по коліно в шепітливих хвилях зел, затамувавши подих, немов лише щойно народився на світ. Вродливий, міцний і гнучкий, він закинув голову назад, випростав руки, потягнувся, повільно прогнувшись у поясі, і ліниво позіхнув на весь голос, показавши білі зуби, — такий самий природний і вільний від зла у мить пробудження, як величний і несвідомий дикий звір. Потім раптом замислено нахмурив чоло і його неуважний погляд застиг — у полі його зору з’явилась людина.
Розділ VIII
Допливши до берега, Ностромо, весь мокрий, видряпався до головного чотирикутного дворища старого форту, і там, поміж уламками зруйнованих стін та зігнилими рештками дахів та піддашків, проспав був цілісінький день. Він спав і в тіні гір, і в білому блиску полудня серед тиші й усамітнення того зарослого чагарями клаптика суходолу між овалом гавані та величезним півколом затоки. Лежав, мов мертвий. Rey-zamuro[207], з’явившись у небесній блакиті крихітною чорною крапочкою, шугнув униз і сторожко закружляв у повітрі з тією скрадливістю польоту, яка приголомшує в такому великому птахові. На землю впала тінь його перлисто-білого тулуба та крил із чорними кінчиками — і так само безшумно опустився на купу сміття він сам — не далі ніж за три ярди від чоловіка, який лежав нерухомо, наче труп. Птах витягнув лису голову на голій шиї, яскраво-різнобарвну і бридку, з хижим зацікавленням — його обнадіювала нерухомість того розпростертого долілиць тіла. Потім, глибоко втягнувши голову в своє м’яке оперення, він прибрав вичікувальної пози. Перше, що впало в око Ностромо, коли він прокинувся, — цей терплячий спостерігач, який чекав на ознаки смерті й розкладу. Коли чоловік підхопився, гриф боком поскакав геть великими стрибками, б’ючи крилами. Трохи загаявся, наїжачений і сповнений нехоті, зі зловісно загнутим дзьобом та пазурами, а тоді злетів і безшумно закружляв у повітрі.
Він уже давно зник, аж тут Ностромо, звівши очі до неба, пробурмотів:
— Я ще не вмер.
Власне, капатас сулакських карґадорів жив яскравим і славним життям до того самого моменту, коли взяв на себе турботу про баркас, навантажений срібними зливками.
Останній вчинок, який він зробив у Сулако, перебував у повній гармонії з його марнославством, а отже, був цілковито природним. Ностромо віддав свої останні гроші одній бабці, яка стогнала під склепінням старовинних воріт, згорьована і виснажена пошуками сина та страхом за нього. Зроблений потай і без свідків, цей вчинок усе ж був яскравим і славним, цілком у дусі репутації капатаса карґадорів. А от у цьому пробудженні на самоті, якщо не рахувати пильного грифа, серед руїн форту, вже не було ні яскравості, ні слави. Перше неясне відчуття Ностромо після пробудження було сáме це — що все не так, як завжди. Ба більше, всьому настав кінець. У мить повернення до тями його опанувала затаєна в душі бозна-відколи потреба жити, і тому все, пережите за довгі роки, уявилось йому марним і безглуздим, наче приємний сон, який зненацька урвався.
Капатас вибрався на осипаний схил валу і, відгорнувши кущі, подивився на гавань. Побачив два кораблі, які стояли на якорі серед водної гладіні, що ряхтіла останніми відблисками заграви, та пароплав Сотільйо, пришвартований до пристані. А за довгим блідим фасадом митниці, на рівнині, виднілось місто, подібне до гаю з кремезними деревами, з воротами попереду, з банями, вежами та мірадорами[208], що височіли над деревами, зовсім темне, ніби вже здалось