Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Ностромо відповів коротким гірким смішком. Боятися людини! Капатасові сулакських карґадорів — боятися людини! Його сердило, що хтось там може на таке натякати. Його сердило, що він, беззбройний, мусить чаїтись і наражатись на небезпеку через прокляте срібло, до якого так мало діла тим, хто прив’язав цей тягар йому до шиї. Ностромо не міг відмахнутись від цих тривожних думок. Лікар уособлював для нього всіх цих людей… А навіть і не спитав про срібло. Ні слова не спитав про найвідчайдушнішу справу його життя.

З такими думками Ностромо знову пройшов через подібний до печери вестибюль, де диму значно поменшало, і піднявся сходами, вже не такими теплими для його босих ніг, до смуги світла нагорі. На мить у світлі з’явився лікар, схвильований і нетерплячий.

— Ходіть! Ходіть!

Переступивши поріг, капатас був приголомшений несподіванкою. Той чоловік не рухався. Ностромо побачив його тінь на тому самому місці. Здригнувся, тоді ввійшов до кімнати з почуттям, що ось-ось йому відкриється таємниця.

Це було дуже просто. За безкінечно малу частку секунди у світлі двох яскравих тріпотливих свічок, крізь блакитну ріденьку ядучу млу, яка роз’їдала йому очі, Ностромо розгледів чоловіка, що ніби стояв, як він і думав, спиною до дверей, відкидаючи на стіну величезну перекошену тінь. Швидше, ніж спалах блискавки, надійшло усвідомлення, що поза його — неприродна, немовби він ось-ось упаде, — плечі витягнуті вперед, голова низько опущена на груди. Далі Ностромо помітив, що руки в нього зв’язані за спиною і так жахливо викручені, що стиснуті кулаки заломлено вище від лопаток. Звідти очі миттєво перебігли на шкіряну мотузку, яка від зв’язаних зап’ясть ішла вгору, до важкої балки, і вниз, до скоби у стіні. Ностромо не треба було дивитись на задерев’янілі босі ноги, які безживно звисали за шість дюймів від підлоги, аби зрозуміти, що того чоловіка розпинали на дибі, аж поки він не знепритомнів. Першим порухом капатаса було підбігти й одним ударом обрíзати мотузку. Він обмацав себе в пошуках ножа. Ножа не було — навіть ножа. Він стояв і тремтів, а лікар, присівши на краєчок столу і взявшись рукою за підборіддя, замислено споглядав жахливе та печальне видовище і промовив, не поворухнувшись:

— Був узятий на тортури і застрелений пострілом у груди — вже холоне.

Ця інформація заспокоїла капатаса. Одна зі свічок, заблимавши у свічнику, згасла.

— Хто це зробив? — запитав він.

— Сотільйо, кажу ж вам. Хто ж іще? Взятий на тортури — зрозуміло. Але навіщо стріляти? — лікар пильно подивився на Ностромо, який злегка знизав плечима. — І зауважте, застрелено його зненацька, імпульсивно. Це очевидно. Хотів би я знати його таємницю.

Ностромо підійшов і трохи нахилився, щоб роздивитися закатованого.

— Здається, я його вже десь бачив, — пробурмотів. — Хто він?

Лікар знову перевів погляд на тіло.

— Мені ще можна буде позаздрити його долі. Що ви про це думаєте, капатасе, га?

Але Ностромо навіть не почув його слів. Схопивши непогаслу свічку, він сунув її під опущену голову мерця. Лікар сидів мов у забутті, з відсутнім поглядом. А важкий залізний свічник, який, видно, випав з руки Ностромо, гримнув на підлогу.

— Агов! — вигукнув лікар, здригнувшись і піднявши очі. Він чув, як капатас заточився до столу і важко дихає. Коли світло в кімнаті раптово згасло, йому здалося, що непроглядна чорнота, яка стояла за вікнами, ожила від зоряного сяйва.

— Авжеж, авжеж, — забурмотів доктор сам до себе англійською, — і не дарма йому сипонуло морозом по шкірі.

Серце в Ностромо мало не вискакувало з грудей. У голові в нього запаморочилось. Гірш! Той чоловік — Гірш! Капатас міцно вчепився в край столу.

— Але ж він ховався на баркасі, — Ностромо майже зірвався на крик. І враз його голос упав. — На баркасі, а… а…

— А Сотільйо його підібрав, — підхопив лікар. — Він приголомшив вас не більше, ніж ви — мене. От щó я хотів би знати, то це як він спонукав якусь співчутливу душу застрелити його.

— Тож Сотільйо знає… — почав Ностромо рівнішим голосом.

— Усе! — закінчив лікар.

Він почув, як капатас ударив по столу кулаком.

— Усе? Що ви там кажете? Усе? Знає все? Це неможливо! Все?

— Звичайно. Що ви маєте на увазі під «неможливо»? Кажу ж вам, учора ввечері я чув, як цього Гірша допитували, тут, у цій самій кімнаті. Він знав ваше ім’я, ім’я Деку і все про відправку срібла… Баркаса розкраяло навпіл. Гірш плазував перед Сотільйо в жалюгідному жаху, але це він запам’ятав добре. Чого ж вам іще? Про себе він знав найменше. Люди Сотільйо знайшли його, коли він вчепився в їхній якір. Напевно, він вхопився за нього сáме тієї миті, коли баркас пішов на дно.

— Пішов на дно? — повільно повторив Ностромо. — Сотільйо в це вірить? Bueno!

Лікар, трохи сердячись, не міг уявити, у що ж іще можна вірити. Так, Сотільйо повірив, що баркас затонув і капатас карґадорів разом із Мартіном Деку та, можливо, одним-двома іншими політичними біженцями — втопилися.

— Кажу ж вам, сеньйоре докторе, — вставив Ностромо, — що Сотільйо всього не знає.

— Га? Що ви маєте не увазі?

— Він не знає, що я не загинув.

— Та й ми не знали.

— І вам навіть діла не було — нікому з вас, кабальєро на верфі, — що ви посилаєте людину з плоті й крові, подібну до вас самих, на безумну виправу, яка не може скінчитися добром.

— Ви забуваєте, капатасе, що мене на верфі не було. І я не схвалював цього плану. Тож не треба пускати мені шпильки. Кажу ж вам, чоловіче, що нам нíколи було думати про мертвих. Смерть стоїть за плечима кожного з нас. Ви пропали.

— Що пропав, то пропав! — перебив його Ностромо. — І заради чого — скажіть-но мені?

— А! Це ваша власна справа, — різко відказав лікар. — Не мене про це питайте.

У їхній неголосній розмові серед темряви запала пауза. Примостившись на краєчку столу і трохи відвернувшись один від одного, вони торкались один одного плечима, а очі їхні й далі дивилися на витягнуту постать, яка майже губилась у темній глибині кімнати, і здавалося, що вона, з випнутою вперед головою та плечима, моторошно нерухома, прагне вловити кожне слово.

— Muy bien! — нарешті пробурмотів Ностромо. — Хай так. Тереза мала рацію. Це моя власна справа.

— Тереза померла, — байдужим голосом зауважив лікар, а його думка тим часом працювала в іншому напрямі, підказаному тим, що можна було б назвати поверненням Ностромо до життя. — Вона померла, бідолашна жінка.

— Без священника? —