Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
— А це почуття, сер, — пояснював він, — цілком зрозуміле в людини, щиро вдячної за численні щедроти, вділені їй від найкращих родин комерсантів та інших тутешніх джентльменів з незалежним капіталом, яких ми насилу врятували від сваволі юрби і які тепер разом зі своїми статками, боюся, приречені стати здобиччю тутешньої солдатні, що, як відомо, так прикро по-варварському поводиться з населенням під час громадянських заворушень. А ще, сер, були Ґулди, до них обох, чоловіка і дружини, я не міг не плекати найтепліших почуттів за їхню гостинність та доброту. Також я відчував, що небезпека загрожує і джентльменам з Amarilla, які прийняли мене в почесні члени клубу і завжди поводилися зі мною шанобливо та чемно, і коли я був на посаді представника консула, і коли був суперінтендантом пароплавної служби, що мала велике значення. Зізнаюся, що не останнє місце в моїх думках посідала і панна Антонія Авельянос, найпрекрасніша та найосвіченіша молода леді, з котрою я лише мав честь говорити. Багато думав я і про те, як на інтереси Костаґуани вплинули б неминучі кадрові зміни в чиновницькому апараті. Словом, сер, як ви здогадуєтесь, я був надзвичайно занепокоєний і дуже втомлений бентежними незабутніми подіями, в яких і сам брав скромну участь. До контори ОПСК, де розміщувалась і моя квартира, було п’ять хвилин ходи, і туди вабила перспектива вечері й мій гамак (я завжди сплю вночі в гамаку, що найбільше підходить для цього клімату), але чомусь, сер, я не годен був відірватися від отієї верфі, де часом спотикався від утоми, до болю збиваючи ноги, хоча, вочевидь, нічого не міг ні для кого зробити, залишаючись там. Ніч була непроглядно темна — найтемніша в моєму житті, тож я вже думав, що до світанку транспортний пароплав з Есмеральди, мабуть, не прийде, зважаючи на труднощі з навігацією в затоці. Москіти кусались, як навіжені. Москіти — особливий портовий різновид, сер, відомий своєю лютістю — нам тут життя не давали, поки не були вжиті відповідні заходи. Вони хмарою вились у мене над головою, і коли б не їхні атаки, то не дивно було б, якби я, плентаючись туди-сюди, заснув на ходу, впав і забився. Я курив сигару за сигарою, радше щоб не бути з’їденим заживо, ніж заради якогось справдешнього задоволення від тютюну. І тоді, сер, коли я, чи не вдвадцяте дійшовши до освітленого кінця пристані, витягнув свого годинника, аби глянути, котра година, і з подивом виявив, що то вже за десять хвилин північ, — я почув плескіт пароплавного колеса — звук, який моряцьке вухо в таку тиху ніч ні з чим не може сплутати. Звук був слабенький, бо судно наближалось обережно та страшенно повільно — і з огляду на темінь, і через небажання передчасно зрадити свою присутність, і все то геть зайві застережні заходи, бо я щиро переконаний, що на всій величезній площі порту я був єдина жива душа. Через заворушення навіть вартових та інших штатних працівників не було на їхніх постах. Я кинув і затоптав недокурок сигари — гадаю, то була обставина вельми приємна для москітів, якщо судити зі стану мого обличчя на ранок, — і став як укопаний. Але то була дрібна незручність супроти брутального поводження Сотільйо, жертвою якого я став невдовзі. То було щось немислиме, сер, більше скидалося на поведінку маніяка, ніж до дій психічно здорової людини, хай і геть уже без честі й почуття пристойності. А лютував Сотільйо через те, що його грабіжницькі плани провалилися.
Тут капітан Мітчелл мав рацію. Сотільйо і справді скаженів. Утім, капітана заарештували не відразу, і через невгамовну цікавість він залишався на верфі (де пристань завдовжки футів чотириста), аби побачити чи радше почути, як відбувався весь процес висадки з пароплава. Заховавшись за залізничною вагонеткою, якою перевозили срібло і яку згодом перегнали назад до берегового краю молу, капітан Мітчелл бачив, як повз нього пройшов невеликий підрозділ, висланий на розвідку, і розсіявся навсібіч. Тим часом висадились інші загони і сформували колону, що рушила покрадьки — її голова поступово настільки наблизилась до капітана, що він міг роздивитися шереги, — і перегородила майже всю верф і всього за кілька ярдів від нього. Потім тихе човгання ніг, гул голосів, брязкіт зброї стихли, і близько години вся ця людська маса простояла нерухомо й мовчки, чекаючи на повернення розвідників. Нічого не було чути й на бéрезі, лише басовитий гавкіт мастифів на залізничній станції, на який озивалося слабке дзявуління дворняг, які аж кишіли на околицях міста. Окрема групка темних фігур стояла перед головою колони.
І тут сторожовий загін скраю верфі почав півголосом запитувати пароль в окремих постатей, які наближалися від берега. Посланці, яких прислав до своїх розвідувальний загін, кидали товаришам короткі речення, швидко проходили й губились у великій недвижній масі людей, поспішаючи відрапортувати штабу. Капітанові Мітчеллу спало на думку, що в тій схованці його може спіткати клопіт, а може, й небезпека, аж тут раптом на дальньому кінці молу пролунала команда, сигнал сурми, а тоді всією колоною прокотився якийсь рух, брязкіт зброї та приглушений гомін. Десь поблизу гучний голос квапливо скомандував:
— Відіпхніть цю вагонетку з дороги!
Коли затупотіли босі ноги тих, хто кинувся виконувати наказ, капітан Мітчелл відскочив на крок-другий назад; вагонетка, штовхнута багатьма руками, відкотилась від нього по рейках, і не встиг він збагнути, щó сталось, як його оточили і схопили за руки та комір пальта.
— Ми спіймали чоловіка, який тут ховався, mi teniente[191]! — крикнув один з тих, хто його затримав.
— Тримайте його збоку, поки не пройде ар’єргард, — пролунало у відповідь.
Колона бігом пробігла повз капітана Мітчелла по дощатому настилу, і враз оглушливий тупіт ніг стих на бéрезі. Його міцно тримали, не звертаючи уваги ані на його заяву, що він — англієць, ані на голосні вимоги негайно відвести його до їхнього командира. Врешті-решт він удався до сповненого гідності мовчання. З глухим гуркотом коліс по дошках мимо прокотилися дві польові гармати, що їх тягли вручну. Потім, після того як услід за чотирма чи п’ятьма постатями коло них промаршував із дзенькотом сталевих піхов невеликий ескорт, як хтось рвонув капітана Мітчелла за плече, і йому скомандували йти вперед. Є підстави припустити, що дорогою з верфі до митниці капітан зазнав певного приниження від солдатів — як-от штурхани, запотиличники, грубе попихання приклáдом гвинтівки у крижі. Їхні уявлення про
