Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
То були наслідки фанатизму генерального вікарія. Навіть у своєму короткому слові до вояків на Пласі (яке чули лише перші шеренги) він не зміг оминути свою нав’язливу тему збезчещеної Церкви, яка чекає на компенсацію від розкаяної держави. Gefe адміністрації лютував. Але він не міг узяти й кинути шуряка дона Хосе до в’язниці при Кабільдо[163]. Цей намісник провінції, добродушний і популярний у народі чиновник, завжди відвідував «касу» Ґулдів після заходу сонця, без супроводу йдучи з Інтенденсії, і дорогою його з великою пошаною вітали і знатні городяни, і простолюд. Того вечора він підійшов прямо до Чарлза Ґулда і просичав йому, що хотів би вислати генерального вікарія із Сулако — куди завгодно, на якийсь безлюдний острів, на Ісабели, скажімо.
— Бажано на ту Ісабелу, де нема води, — га, доне Карлосе? — додав він напівжартома-напівсерйозно.
Цей непокірний священник, який відмовився від запропонованого йому за резиденцію єпископського палацу і волів натомість повісити свій благенький гамак серед каменюччя та павуків у секвестрованому домініканському монастирі, забрав собі в голову виклопотати безумовне помилування для Ернандеса-розбійника! І це ще не все: схоже, він злигався з отим найзухвалішим злочинцем, якого тільки й бачила країна за довгі роки. Звичайно, сулакська поліція знала, щó відбувається. Падре Корбелан підбив під свою волю того відчайдушного італійця, капатаса карґадорів, і доручив йому доставити якесь послання — єдиному, хто здатен виконати таке доручення. Отець Корбелан вчився в Римі й говорить італійською. Стало відомо, що капатас заїжджав якось уночі в домініканський монастир. Старенька служниця генерального вікарія почула, як було вимовлене прізвище Ернандеса, і от уже минулої суботи пополудні бачили, як капатас чвалом поскакав за місто. Він не повертався два дні. Поліція погналася б за цим італійцем, якби не страх перед карґадорами, ватагою забіяк, дуже схильних бунтувати. Нелегко сьогодні керувати Сулако. Сюди стікаються підозрілі типи, принаджені грошенятами в кишенях працівників залізниці. Проповіді отця Корбелана зворохобили народ. І намісник пояснив Чарлзові Ґулду, що тепер, коли з провінції виведено війська, будь-який спалах заворушень заскочив би владу, так би мовити, без чобіт.
Тоді він відійшов і, закуривши довгу тонку сигару, замислено всівся у крісло неподалік від дона Хосе, з яким часом перекидався кількома словами, перегнувшись через прохід. Він удав, що не помітив появи священника і щоразу, коли за його спиною лунав голос отця Корбелана, нетерпляче знизував плечима.
Отець Корбелан якийсь час стояв без жодного руху, і в його нерухомості проглядалося щось мстиве, що, здається, характеризувало все його поводження. Його чорна постать пашіла грізним запалом фанатика. Але запал пом’якшав, коли падре, зупинивши погляд на Деку, підняв свою довгу чорну руку й повільно, виразно промовив глибоким голосом:
— А ти — ти закінчений язичник.
Він ступив крок до молодого чоловіка і ткнув вказівним пальцем йому в груди. Деку, дуже спокійний, аж торкнувся потилицею стіни за портьєрою. А тоді, задерши підборіддя, усміхнувся.
— Гаразд, — погодився він з трохи втомленою байдужістю людини, звиклої до таких випадів. — Але можливо, що ви ще не визначили, якому богові я поклоняюся? З Барріосом задачка була простіша.
Священник стримав розчарований жест.
— Ти не віриш ні в дерев’яного ідола, ні в кам’яного, — сказав він.
— Ані у пляшку, — незворушно продовжив Деку. — Не вірять у неї й інші повірники вашої превелебності. Маю на увазі капатаса карґадорів. Він теж не п’є. Ваше тлумачення моєї вдачі робить честь вашій проникливості. Але навіщо називати мене язичником?
— Це правда, — парирував священник. — Ти в десять разів гірший. Тебе б і чудо не навернуло на віру.
— Звичайно ж, бо я не вірю в чудеса, — спокійно відказав Деку.
Отець Корбелан із сумнівом знизав високими й широкими плечима.
— Щось на зразок француза… безбожник… матеріаліст, — повільно проказав він, мовби зважуючи терміни, визначені в результаті ретельного аналізу. — Не син своєї батьківщини, ані жодної іншої країни, — замислено вів він далі.
— Власне, майже й не людина, — ледве чутно прокоментував Деку, притулившись головою до стіни і вдивляючись у стелю.
— Жертва цього безбожного віку, — закінчив отець Корбелан глибоким, але стишеним голосом.
— Але не без користі як журналіст.
Деку змінив позу і заговорив жвавіше.
— Ваше преосвященство не зволили прочитати останнє число Porvenir-y? Запевняю вас, що воно нічим не відрізняється від решти. У рубриці загальної політики Монтеро далі іменується gran' bestia, а його брат, guerrillero, таврується як мíшанець лакея і шпигуна. Що може бути дієвіше? У рубриці внутрішніх справ чиниться тиск на уряд провінції, аби він призвав у лави національної армії всю банду Ернандеса-розбійника — він-бо, очевидно, протеже Церкви, а чи принаймні генерального вікарія. Переконливіше і бути не може.
Священник кивнув і крутнувся на підборах своїх черевиків із квадратними носаками та великими сталевими пряжками. І знову, заклавши руки за спину, заходúв туди-сюди, твердо карбуючи крок. Коли він розвертався, поли його сутани злегка роздувались від різкого руху.
Велика «сала» поволі порожніла. Коли Gefe Político підвівся, щоб іти, більшість тих, хто ще залишався, раптово попідводились на знак поваги, а дон Хосе Авельянос перестав вигойдуватись у кріслі. Але добродушний представник влади зробив благальний жест, махнув рукою Чарлзові Ґулду і якомога непомітніше вийшов.
У відносній тиші, яка запанувала в кімнаті, вереск тендітного буйноволосого француза «Monsieur l’Administrateur!» здався неприродно пронизливим. Першопроходець капіталістичного синдикату все ще був сповнений ентузіазму.
— Мідь на десять мільйонів доларів практично в найближчій перспективі, Monsieur l'Administrateur. Десять мільйонів у найближчій перспективі! І залізниця будується — залізниця! Моєму звіту нізащо не повірять. C'est trop beau[164].
Він упав у верескливий екстаз серед голів, які глибокодумно кивали, а Чарлз Ґулд стояв перед ним спокійно і незворушно.
І лише священник далі крокував по кімнаті, метляючи за кожним поворотом полами сутани. Деку іронічно буркнув йому:
— Ці панове говорять про своїх богів.
Отець Корбелан на мить зупинився, пильно глянув на сулакського журналіста, злегка знизав плечима і знову закрокував важкою ходою затятого мандрівника.
Група європейців довкола Чарлза Ґулда рідшала, і ось уже адміністрадóра Великої Срібної Копальні стало видно на весь його високий зріст, від голови до п’ят, ніби відплив гостей
