Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Сутінки надворі густішали. З глибокого тінявого провалля між будинками, тьмяно підсвіченими мерехтінням вуличних ліхтарів, вставала вечірня тиша Сулако, — тиша міста, де мало екіпажів, коні непідковані, а народ узутий у м’які сандалі. Вікна «каси» Ґулдів відкидали на будинок Авельяносів прямокутники світла. Раз у раз біля підніжжя мурів чулося човгання ніг і пропливав пульсуючий червоний вогник цигарки, і нічне повітря, немов охолоджене снігами Іґероти, освіжувало їм обличчя.
— Ми, західняни, — казав Мартін Деку, вдаючись до загальноприйнятої самоназви мешканців провінції Сулако, — завжди були особливі й відособлені. Допоки ми володіємо Кайтою, ми недосяжні. За всіх наших заворушень жодна армія не могла переправитися через гори. І якщо в центральних провінціях вибухає революція, ми теж відразу опиняємося в ізоляції. Погляньте, як чітко це видно тепер! Новини про пересування Барріоса будуть переслані телеграфом до Сполучених Штатів і в той самий спосіб, телеграфом з-за моря, досягнуть Санта-Марти. Ми маємо величезні багатства, найродючіші землі, найшляхетнішу кров у жилах наших знатних родин, найпрацелюбніший народ. Західна провінція має бути самостійною. Колишній федералізм не був для нас злом. Тоді утворився той союз, якому чинив опір дон Енріке Ґулд. Це відкрило шлях тиранії, й відтоді решта Костаґуани висить у нас на шиї, мов камінь. Територія Західної провінції досить велика, щоб бути повноцінною країною. Погляньте на гори! Здається, що сама природа волає до нас: «Відокреміться!».
Антонія зробила енергійний заперечний жест. Запала мовчанка.
— О, так, я знаю, що це суперечить доктрині, викладеній в «Історії півстолітньої смути». Я лише намагаюся бути розсудливим. Але моя розсудливість, схоже, щоразу дає вам підстави на мене ображатися. Невже я так налякав вас цією всебічно обґрунтованою ідеєю?
Вона похитала головою. Ні, вона не злякалась, але ця концепція похитнула її давні переконання. Її патріотизм був ширшим. Вона ніколи навіть не розглядала такої можливості.
— І все ж це може зміцнити деякі ваші переконання, — мовив він пророчим тоном.
Антонія не відповіла. Здавалася втомленою. Вичерпавши політичні теми й віддавшись німому почуттю близькості в одну з тих глибоких пауз, які випадають у ритмі пристрасті, вони пліч-о-пліч, дуже по-дружньому, поспирались на перила маленького балкончика. На початку вулиці, яка виходила на Пласу, жевріли червоним приском розставлені вздовж хідника brazeros[159], де базарні перекупки готували вечерю. У світлі вуличного ліхтаря безшумно показався якийсь чоловік, вималювався барвистий перевернутий трикутник його обшитого пончо, яке окреслювало гострими лініями його плечі й спадало нижче колін. З іншого кінця Кальє, від гавані, наближався вершник, пустивши свою конячину йти тихою ступою, і біля кожного ліхтаря та полискувала сріблясто-сірим відливом, несучи темну постать їздця.
— Дивіться, та це ж славетний капатас карґадорів, — м’яко проказав Деку, — він гряде в усій своїй пишноті, виконавши свою роботу. Другий великий муж Сулако після дона Карлоса Ґулда. Але він доброї вдачі, і, якщо ви не проти, я з ним приятелюю.
— Ах, певно, що не проти! — озвалась Антонія. — І як ви заприятелювали?
— Журналіст має тримати руку на пульсі народного життя, а цей чоловік — один з лідерів народу. Журналіст має знати видатних людей — а цей чоловік по-своєму видатний.
— Ах, так! — мовила Антонія задумливо. — Відомо, що цей італієць має великий вплив.
Вершник проїхав під ними, і на широкому лискучому крупі його сірої кобили, на мерехтливих важких стременах, на довгих срібних острогах заграв тьмяний відсвіт жовтавого полум’я, але цей короткий спалах був безсилий вихопити з сутіні таємничу закутану в темне постать, її незриме обличчя, сховане під великим сомбреро.
Деку та Антонія і далі стояли поруч, спершись на балконні перила, торкаючись одне одного ліктями і схиливши голови в темінь вулиці, а за їхніми спинами сяяла всіма вогнями «сала». Це був украй непристойний тет-а-тет, щось таке, на що в усій республіці була здатна лише оригіналка Антонія — бідна дівчина, яка не мала ні матері, ні навіть компаньйонки, а її недбалий батько думав лише про те, як дати їй освіту. Схоже, навіть сам Деку відчував, що це найбільше зближення, на яке він лише міг сподіватись, поки… поки революція не завершиться і він не зможе забрати Антонію до Європи, подалі від безкінечної суспільної боротьби, стерпіти безглуздя якої було, здавалося, ще важче, ніж її ницість. Після одного Монтеро буде другий, населення всіх кольорів шкіри та рас вічно страждатиме від безправ’я, варварства, безпросвітної тиранії. Як сказав з гіркотою великий Визволитель Болівар, «Америка — некерована. Ті, хто боровся за її незалежність, орали плугом море». Деку сміливо заявив, що йому це байдуже: він хапався за будь-яку нагоду донести до Антонії, що вона хоч і примудрилася зробити з нього журналіста «бланко», та він — не патріот. По-перше, для культурної людини, якій осоружні всякі вузькі переконання, це просто пусте слово, а по-друге, з огляду на постійні заворушення в цій нещасній країні, воно безнадійно очорнене, — воно стало криком дикого варварства, прикриттям беззаконь, злочинів, ненаситності, простого злодійства.
Він був сам здивований теплом, з яким говорив до неї. Не потрібно було знижувати голос: він весь час звучав тихо — просто шепіт серед тиші темних будинків із віконницями, які за звичаєм Сулако засувались рано, аби у вікна не тягло нічною прохолодою. Лише «сала» «каси» Ґулдів виклично палахтіла чотирма своїми вікнами — яскравий заклик до світла в непроглядній німотній темряві вулиці. І після короткої паузи на маленькому балкончику відновилось шепотіння.
— Але ж ми працюємо заради того, щоб усе це змінити, — запротестувала Антонія. — Сáме цього ми й бажаємо. Це наша мета. Наша велика спільна справа. А слово, яке ви зневажаєте, стало означати також жертовність, відвагу, вірність, страждання. Тато, який…
— Оранка на морі, — перервав її Деку,
